Розділ 30

— Будівлі почекають. Як і королівства, — Естель повільно сповзла по стіні, поки не опинилася на моху зовсім поруч із ним. — Моя єдина вказівка на сьогодні: не смій зникати. Бо якщо я прокинуся, а тебе немає — я спалю цей ліс просто з розпачу, і тоді нам точно доведеться шукати нове житло.

Тарен тихо засміявся, і цей звук був напрочуд теплим у напівтемряві хатини. Він обережно, намагаючись не зачепити поранене крило, притягнув її ближче до себе. Його плече було твердим, але зараз воно здавалося найнадійнішим місцем у всьому світі.

— Тільки не звикай до цього, — пробурмотів він, хоча сам притиснув її ще міцніше. Його підборіддя торкнулося її макушки, і він відчув, як з її волосся все ще пахне розпеченим камінням та волею. — Бо якщо ти вирішиш, що моє плече — це твоя офіційна резиденція, мені доведеться брати з тебе орендну плату. Скажімо, три усмішки на день і одну обіцянку більше не вибухати.

Естель лише сильніше заплющила очі, вдихаючи запах його шкіри — металу, пилу та чогось такого, що належало тільки йому.

— Орендна плата? — сонно відгукнулася вона. — Я щойно врятувала твою безсоромну душу від вічної темряви, Слідопите. Моя «оренда» оплачена на три життя вперед. Тож просто мовчи і будь зручним.

— Справедливо, — погодився він, і вона відчула, як він нарешті розслабився, відпускаючи напругу останніх годин.— Знаєш, — прошепотів Тарен, дивлячись на те, як місячне світло вимальовує на підлозі візерунки, схожі на мереживо. — Я щойно зрозумів, що мені зовсім не хочеться знати, що там за межами цього лісу. Нехай світ думає, що ми зникли. Нехай складають балади про героїчну смерть або таємниче зникнення. Мені подобається цей дім. У нього непогана аура.

— Ти просто занадто ледачий, щоб іти далі, Слідопите. Але я з тобою згодна. Давай залишимося. Нам не потрібні палаци чи галасливі міста. Якщо цей мох продовжить так само гарно співати, а ти навчишся не спалювати сніданок, то це місце цілком зійде за рай..

Вони замовкли, слухаючи, як ніч огортає їхню маленьку хатинку. Це була не та тривожна тиша перед боєм, а глибокий, спокійний мир, на який вони обоє заслужили. Біль у крилі Естель став просто теплим нагадуванням про те, що вона жива, а втома Тарена — доказом того, що він нарешті може дозволити собі бути слабким.

— Я збудую тут терасу, — сонно пробурмотів Тарен. — Прямо на вході. Щоб ти могла сидіти там вранці, гріти свої крила на сонці й критикувати мою роботу. А я буду вдавати, що слухаю, і приноситиму тобі чай із лісових ягід.

— І ніяких битв? — прошепотіла вона, заплющуючи очі.

— Тільки з бур’янами на городі. І то, я підозрюю, вони будуть хитрішими за деяких твоїх ворогів.

Естель відчула, як остання іскра Фенікса всередині неї лагідно штовхнула серце, наче погоджуючись із цим планом. Вогонь більше не вимагав спалювати ворогів — він хотів просто зігрівати цей дім.

— Добраніч, Тарене, — сказала вона, і її голос остаточно розтанув у темряві.

— Добраніч, Естель. Спи. Тепер ми вдома.