Розділ 28

Першим, що відчула Естель, була сира земля під пальцями й те, як немилосердно ниє ліве плече. Вона спробувала поворухнутися, але спина відгукнулася таким пекучим болем, ніби хтось пройшовся по ній розпеченим плугом.

— Жива? — почувся зовсім поруч хрипкий, придушений голос.

Естель розплющила одне око. Тарен лежав за пів метра від неї, розпластаний на траві, як підбитий яструб. Його колись величний обладунок тепер нагадував бляшанку, яку довго жував дракон, а потім виплюнув за непридатністю.

— Якщо «жива» означає відчуття, ніби мене переїхав табун кентаврів, то так, — прохрипіла вона, перекочуючись на бік. — А ти? Виглядаєш... кепсько. Навіть за твоїми мірками.

Тарен болісно всміхнувся, витираючи кров з підборіддя обсидіановою рукою, яка тепер виглядала як звичайний тьмяний кругляк.

— Дякую, Естель. Твій гострий язик — це саме те, що потрібно моїм зламаним ребрам для швидкого зрощення. Якраз не вистачало дрібки отрути.

Вона допомогла йому підвестися, ігноруючи власне понівечене крило, яке тепер безвільно волочилося по землі, наче лахміття чорного шовку. Тарен сперся на її здорове плече, важко налягаючи всією вагою.

— Тільки не намагайся жартувати, — просичала Естель, коли Тарен вчергове спіткнувся, мало не потягнувши її за собою в придорожній пил. — Кожне твоє «фе» зараз відгукується в моєму хребті так, ніби там оселився дятел-переросток.

Тарен болісно всміхнувся, витираючи кров, що затекла йому в око. Його обсидіанова рука тьмяно виблискувала, нагадуючи шматок застиглої смоли.

— Естель, кохана, якби я перестав жартувати, ти б зрозуміла, наскільки нам насправді кепсько. А так ми просто двоє дуже втомлених мандрівників, які... — він глянув на її ліве крило, що висіло общипаним лахміттям, — ...які щойно пройшли крізь величезну кухонну терку. 

До речі, якщо ми колись заведемо кота, нагадай мені ніколи не показувати йому твої крила. Він подумає, що це найбільша іграшка з пір’я у світі.

— Ти ще раз так спіткнешся, і я офіційно дозволю гравітації забрати тебе собі, — буркнула Естель, хоча її пальці міцно вчепилися в його посічений обладунок. — У мене вже плече затерпло, а ти все ніяк не можеш вирішити: ми йдемо чи ми повземо.

Тарен тільки хрипко засміявся, намагаючись не зачепити своєю важкою обсидіановою рукою гілки, що світилися в сутінках. 

Магічний вибух закинув їх у «Ліс Відлунь», де кожне дерево виглядало як шматок застиглого туману, а трава під ногами тихенько повторювала їхні кроки.

— О, то тепер я для тебе просто зайва вага? — прохрипів він, сильніше спираючись на дівчину. — А я ж старався, тримав фасон, поки ми летіли крізь ту білу порожнечу. Між іншим, Естель, твій Фенікс міг би вибрати для приземлення щось більш м'яке. Наприклад, копицю сіна або хоча б перину якогось барона. А він вибрав ліс, де дерева мають вигляд гострих бурульок. Це дуже недружньо з його боку.

— Мій Фенікс зараз зайнятий тим, що намагається не згаснути остаточно, — зітхнула вона, відчуваючи, як понівечене ліве крило важко тягнеться за нею, наче мокра ковдра. — Тож скажи спасибі, що ми не приземлилися посеред болота з крокодилами.

Вони нарешті побачили притулок — велетенську порожню гарбузову сулію, яку колись залишив тут мандрівний велетень. Вона задерев’яніла від часу, обросла квітами-дзвіночками і виглядала як цілком пристойна хатина, створена самою природою.

Вони буквально ввалилися всередину. Повітря пахло медом і старою магією. Естель допомогла йому сповзти на м’яку підстилку з сухого моху, який одразу почав тихо наспівувати заколисуючий мотив.

— Тільки не здумай підспівувати, — буркнула Естель, озираючись. — Якщо ще й ти почнеш видавати мелодії, я вирішу, що в мене остаточно поїхав дах від магічного виснаження.

Тарен спробував усміхнутися, але натомість видав щось схоже на болісний хрип. Він відкинувся на спину, і мох під ним м'яко просів, підлаштовуючись під форму його понівеченого обладунку.

— Тільки подивися на себе, — зітхнула Естель, опускаючись на коліна поруч із ним. — Весь такий грізний Слідопит, а зараз нагадуєш перевернутого жука, який ніяк не може встати на лапки.

Тарен привідкрив одне око, поглянувши на неї з тією нестерпною іскоркою, яку не зміг загасити навіть Господар Тіней.

— Жука? — прохрипів він. — Я б попросив. Скоріше побитий життям лицар у дуже дорогому, але тепер безнадійно зіпсованому металобрухті. Знаєш, цей мох... він не просто співає. Він, здається, намагається залізти мені під обладунок. Скажи йому, що я ще не готовий стати частиною лісового інтер’єру.

— Мовчи вже, — Естель почала обережно розстібати погнуті кріплення його нагрудника. Метал скрипів і пручався. — Ти важиш стільки, що я дивуюся, як ми взагалі не провалилися крізь підлогу..

— Це все м'язи та здоровий сарказм, — відповів він, морщачись, коли вона нарешті зняла важку пластину. — Ох... Дякую. Відчуття таке, ніби я нарешті зняв тісні черевики після столітньої прогулянки.

Під обладунком сорочка була наскрізь просякнута темною кров'ю. Естель прикусила губу. Рана на боці виглядала некрасиво — краї були обпечені темною магією, а всередині все ще мерехтіли крихітні скалки обсидіану.

— Ну, жити будеш, — винесла вона вердикт, намагаючись, щоб її голос не тремтів. — Але про танці на найближчі пару днів можеш забути.