Розділ 27

Естель на мить остовпіла від його зухвалості, а потім видала звук, що був чимось середнім між сміхом і риданням. Вона з силою вчепилася в його пальці, сплітаючи їх так міцно, що шкіра почала біліти.

— П’ятдесят років? — процідила вона, і золоті іскри в її чорних очах спалахнули яскравіше. — Я змушу тебе пошкодувати про ці слова, Слідопите. Ти будеш благати про спокій, але я не дам тобі навіть хвилини тиші.

Тарен лише міцніше стиснув її долоню, і в цьому простому жесті було більше сили, ніж у всій магії Господаря.

Чорний Фенікс усередині Естель відчув цей спротив — він відчув, що його більше не бояться. Полум'я, що раніше намагалося вирватися і спопелити Тарена, раптом почало вщухати, перетворюючись на важку, пульсуючу енергію. 

Естель відчула, як холод від обсидіанової руки Тарена входить у її тіло, заспокоюючи жар, а її темрява входить у нього, даруючи йому силу вистояти під ударами Цитаделі.

Вони більше не були окремими воїнами. Вони стали замком і ключем, що нарешті зійшлися.

— Досить цього фарсу! — заревів Господар, і від його крику повітря в залі стало густим, як смола. Його тінь вибухнула тисячами чорних осколків, що полетіли в Естель, наче шрапнель. — Ви думаєте, ваші нікчемні почуття важать більше, ніж порядок віків? Я — це цей світ! Я — це кожна тінь, що гризе вас зсередини!

Естель не встигла злякатися. Вона відчула лише різкий ривок — Тарен схопив її за талію і крутнув навколо себе в стрімкому, майже танцювальному русі. Осколки пройшли в лічених міліметрах, викрешуючи іскри з його обсидіанової руки, але не зачепивши жодного з них.

— Менше пафосу, Господарю! — вигукнув Тарен, виставляючи меч.

Естель відчула, як сила Фенікса більше не намагається розірвати її зсередини. Тепер, коли рука Тарена міцно тримала її, темне полум’я стало слухняним, наче приборканий звір. 

Вона накрила його долоню своєю, і їхня об’єднана магія створила навколо них сяючий купол, об який чорна шрапнель розбивалася на нешкідливий пил.

— Ти сказав, що ти — світ? — Естель підвела огляд, і її очі засвітилися м’яким золотом крізь чорну завісу. — Тоді час навчити цей світ новим правилам.

Вони рушили вперед синхронно. Це не був хаотичний бій — це була демонстрація абсолютної переваги. Естель злітала, її обсидіанові крила розсікали темні щупальця Господаря, як папір, а Тарен внизу працював як ідеальний механізм, відсікаючи шляхи до відступу.

Кожного разу, коли Господар намагався вдарити Естель, Тарен опинявся поруч, блокуючи атаку з такою легкістю, ніби знав рухи ворога наперед. А коли Господар цілився в Тарена, Естель обрушувала зверху шквал чорного вогню, змушуючи тінь здригатися.

— Вони... вони не просто б'ються... вони звучать разом! — прохрипів Господар, відчуваючи, як його власна Цитадель починає підігрувати їхньому ритму.

Господар Тіней зібрав усю свою суть у гігантський кулак, намагаючись просто розчавити їх. Але Естель і Тарен лише перезирнулися. У цьому погляді було все: і спогади про ліси, і спільні ночі біля вогнища, і та сама обіцянка про «п'ятдесят років».

Вони зчепили руки і виставили їх уперед. Чорний Фенікс Естель і Кришталева воля Тарена злилися в один сліпучий промінь кольору сутінкового срібла.

Цей удар врізався в груди Господаря, але замість того, щоб розвіяти його, він спровокував жахливу ланцюгову реакцію. Цитадель, яка була живим продовженням волі тирана, почала буквально вивертатися навиворіт.

Підлога під ними раптом стала вертикальною. Стіни закрутилися в гігантську м'ясорубку з обсидіанових лез. Естель і Тарен не встигли зреагувати, коли одна з колон вибухнула кам'яним дощем.

— Естель, бережись! — крикнув Тарен.

Він встиг відштовхнути її, але сам не втік. Гігантський уламок обсидіану, гострий як бритва, прошив його бік, прибиваючи плащ до стіни. Тарен скрикнув, і Естель побачила, як по його сріблястому обладунку розтікається густа, темна кров.

— Ні! — вона кинулася до нього, але Господар, що тепер перетворився на безформну масу чорного диму з сотнею очей, наніс удар у відповідь.

Естель розправила крила, намагаючись створити захисний кокон навколо них обох, але Господар випустив «тіньовий батіг». 

Удар був настільки швидким, що вона відчула лише різкий холод, а потім пекучий біль — батіг розсік її ліве крило навпіл. Обсидіанове пір’я посипалося на землю, перетворюючись на попіл, а Естель впала на коліна, відчуваючи, як з пораненого крила витікає не кров, а її власна магічна сила.

— Ви... ви думали, що перемога буде солодкою? — прошипіли сотні голосів Господаря. — Ви заплатите за кожну іскру мого руйнування!

Тарен, блідий як смерть, зумів перерізати тканину плаща мечем і звільнитися від уламка. Лезо вислизнуло з його пальців і дзенькнуло об камінь, але він навіть не озирнувся. Затискаючи рану в боці рукою, він доковзав до Естель, залишаючи за собою темну, блискучу смугу крові.

Його обсидіанова рука тремтіла так сильно, що пальці ледве слухалися, та все ж він обхопив її за плечі — вперто, впиваючись у реальність, яка розсипалася навколо.

— Разом, — прохрипів він, ковтаючи кров. — Останній ривок, Естель. Поки ми ще можемо дихати.

Естель підвела на нього погляд. Її зіниці вже палали золотом, вогонь пробивався крізь шкіру тонкими тріщинами світла. Вона ледве стояла — одне крило безсило волочилося по землі, пір’я обгоріло й липло до крові. Але в очах ще жевріла впертість.

— Я з тобою, — видихнула вона. І це було не обіцянкою. Це був вирок.

Вони підвелися, спираючись одне на одного. Кожен рух віддавався спалахами болю, що затьмарювали зір. Світ навколо хитався, Цитадель стогнала, каміння падало з висоти, здіймаючи хмари пилу. 

Десь унизу ще кричали — чи люди, чи тіні, вже неможливо було розібрати.

Це не була красива битва.
Це була бійня за виживання.

Господар знову рушив на них — не кроком, а ковзанням темряви, що пожирала світло. Його форма ламалася і змінювалась, то витягуючись у пазуристі кінцівки, то розпливаючись у клуби диму з очима всередині. Кожен його рух залишав у повітрі чорні тріщини, ніби сама реальність рвалася під його вагою.