Розділ 26

Естель не зупинилася. Її кроки були невагомими, а кожен подих виривався з грудей хмарою чорного попелу. 

Чорний Фенікс більше не був чужинцем — він став її хребтом..

— Ти хотів, щоб я стала твоїм продовженням? — її голос звучав як шелест тисячі опалих листків. — Тоді дивись, як твоя спадщина спалює свого творця.

Господар Тіней здійняв руки, вибудовуючи навколо себе стіну з чистого жаху, але Естель лише змахнула крилом. Ударна хвиля чорного полум'я знесла бар'єр, наче суху солому. Вона наблизилася до нього впритул, і тінь Фенікса за її спиною накрила залу крижаним саваном.

Але в ту мить, коли вона занесла руку для фінального удару, Тарен опинився поруч. Його обсидіанова рука, що тепер була частиною його плоті, м'яко, але впевнено лягла на її зап'ястя.

— Естель, — прошепотів він. Його голос був єдиним живим звуком у цьому хаосі. — Не віддавай йому все. Не дозволяй темряві стерти ту дівчину, яка рятувала мене в лісах. — Естель, подивися на мене, — ще раз прошепотів він. Його голос був тихим, але він прорізав клекіт Фенікса, як ніж.

Вона повернула голову. Її очі були двома безоднями без зіниць, але Тарен не відвів погляду. Він підійшов ще ближче, так, що її чорне пір’я почало різати його одяг, залишаючи криваві сліди на плечах. Він обхопив її обличчя своїми долонями..

— Ти обіцяла, що ми повернемося, — нагадав він. Його очі світилися відчайдушною ніжністю. — Ти не Ключ і не монстр. Ти дівчина зі Срібного Ручая, яка навчила мене, що навіть у Слідопита може бути дім. Не йди туди, де я не зможу тебе знайти.

Ці слова вдарили болючіше за будь-яку магію Господаря. Естель відчула, як у її грудях, де палав Чорний Фенікс, щось здригнулося. Це була та сама іскра, яку Тарен беріг у ній увесь цей довгий шлях.

Вона важко видихнула, і з її губ вилетів не вогонь, а тихе, людське схлипування. Чорні крила почали повільно осідати, огортаючи їх обох, наче важкий, похмурий плащ. У цьому темному коконі, посеред хаосу Цитаделі, час на мить зупинився..

Естель притиснулася до його грудей, вдихаючи запах дощу, шкіри та металу — запах її Тарена. — Я... я втрачаю себе, — прохрипіла вона, заплющуючи очі. — Мені страшно, Тарене.

— Я тримаю тебе, — прохрипів він, і цей звук був реальнішим за весь той жах, що відбувався навколо. Тарен притиснувся своїм лобом до її чола, ігноруючи кіптяву та жар, що йшли від її шкіри. — Естель, дихай. Просто дихай зі мною. Не бийся з ним сама. Візьми мою силу... візьми все, що я маю, тільки не дозволяй цьому птаху випалити тебе зсередини. Повернися до мене, чуєш?

Естель відчула, як її зуби вибивають дріб від холоду, що раптом накотив посеред пекельного вогню. Чорний Фенікс усередині неї ревів, вимагаючи самотності та руйнування, але голос Тарена діяв як зашморг на шиї звіра.

Естель різко, майже грубо схопила його за комір обладунку, притягуючи до себе. Її очі, затягнуті чорною плівкою, впилися в його обличчя.

— Ти ідіот, Тарене, — видихнула вона разом із хмарою попелу. — Якщо я візьму твою силу, від тебе нічого не залишиться. Ти просто згаснеш.

— Тоді нехай, — він накрив її долоню своєю, тією самою, що стала мертвотно-обсидіановою. — Краще я буду тінню поруч із тобою, ніж залишуся живим у світі, де немає тебе.

Естель різко відштовхнула його руку, хоча це коштувало їй неймовірних зусиль. Вона дивилася на нього з болем, у якому змішалися гнів і відчай. Чорне полум'я навколо її тіла спалахнуло з новою силою, змушуючи Тарена відступити на крок.

— Ти хоч чуєш себе, ідіоте?! — вигукнула вона, і її голос зірвався на хрип. — Тіню поруч? Ти думаєш, це романтично? Ти думаєш, мені стане легше, якщо я буду дивитися на твої обвуглені залишки щодня і знати, що це я зробила з тобою?

Вона схопила його за краї понівеченого плаща і сильно струснула, наче намагалася вибити з нього цю жертовність.

— Мені не потрібен мученик, Тарене! Мені потрібен ти — живий, цілий, той, хто сперечається зі мною через кожну дрібницю і вміє розпалювати багаття за хвилину! Якщо ти зараз дозволиш Феніксу випити себе, я ніколи собі цього не пробачу. Це буде не порятунок, це буде моє особисте пекло!

Тарен спробував знову перехопити її руки, але Естель відсахнулася, її крила вдарили по повітрю, здійнявши хмару ісок.

— Ти кажеш «нехай», бо тобі так простіше! — продовжувала вона, а по її щоках, лишаючи чисті доріжки на закіптявілому обличчі, покотилися сльози. — Тобі простіше померти героєм, ніж жити зі мною і бачити, на що я перетворююся. Не смій скидати на мене цей тягар. Не смій змушувати мене обирати між твоєю смертю і власною силою!

Вона важко дихала, її груди здіймалися, а Чорний Фенікс усередині, здавалося, трохи затих, збитий з пантелику цією людською люттю.

— Якщо ти справді хочеш бути поруч, — процідила вона крізь зуби, дивлячись йому прямо в очі, — то тримайся за своє життя зубами. Стій поруч, бийся поруч, але не ставай моїм щитом. Я не хочу бути тою, хто вижила ціною твого подиху. Зрозумів?

Тарен мовчав кілька секунд, приголомшений її напором. Його обсидіанова рука повільно опустилася, а в погляді з’явилося щось схоже на виклик.

— Добре, — нарешті вимовив він, і в його голосі знову з’явилася та сама вперта сталь. — Якщо ти хочеш, щоб я жив і страждав від твого кепського характеру ще п’ятдесят років — нехай буде так. Але я не відпущу твою руку. Навіть якщо ти будеш намагатися мене спопелити.