Розділ 25

Око не просто показувало світ — воно вивертало його навиворіт.

Це не був звичайний зір. Естель відчула, як її власна свідомість розшаровується. Стіни Цитаделі перестали бути каменем; вони стали прозорими шарами застиглого часу. Медальйон на її грудях пульсував у ритмі, що не збігався з серцебиттям, і з кожним спалахом вона бачила «каркас» реальності.

Крізь «Око Істини» Господар Тіней перестав бути величною постаттю. Вона побачила його як мереживо зі згустків чорної волі, що трималося докупи лише завдяки неймовірному зусиллю. 

Але найстрашнішим було інше: від кожної його «руки» тягнулися тонкі, майже невидимі нитки, що йшли не до неї, а до Тарена.

— Він не б'є мене... — прошепотіла Естель, і її голос прозвучав як шелест розпеченого металу. — Він використовує тебе як заземлення, Тарене! Кожен мій удар по ньому проходить крізь твої нерви!

У цей момент медальйон подарував їй те, чого вона не чекала — здатність бачити вразливість енергії. Світ навколо став набором яскравих точок і темних вузлів. Це був дар «Анатомії Магії». 

Естель побачила, що Господар Тіней має одну-єдину точку дотику з цим світом — маленький вузол на потилиці, де всі тіньові нитки сходилися в одну.

Це був його «якір». Якщо його розбити, він не просто помре — він розсіється, як дим на вітрі.

— Ти бачиш занадто багато, дитино! — заревів Господар. Його тінь вибухнула тисячами чорних осколків, що полетіли в Естель, наче шрапнель.

Повітря в залі розірвалося від свисту розпеченого мороку. Естель не встигала закритися мечем — осколки були всюди. Але в ту мить, коли перший з них мав прошити її груди, час наче загус. Перед нею виросла постать Тарена. Він не виставив щит — він просто ввібрав удар у себе..

Чорні осколки занурилися в його плоть, але замість крові з ран вирвалося сріблясте сяйво Кристала. Тарен здригнувся, його обличчя спотворилося від болю, який неможливо витримати смертній людині, але він не відступив.

— Досить... — прохрипів Тарен. Його голос тепер звучав так, наче зіштовхувалися льодовики.

Естель побачила крізь «Око Істини», як Кристал у його грудях, раніше приборканий її ж вогнем та забраний нею ж, але не до кінця як Естель зрозуміла, почала жадібно поглинати ті самі осколки, що в нього влучили. Тарен став магнітом для всієї темряви Господаря. 

Сріблясті нитки енергії потяглися від його серця до кінчиків пальців, перетворюючи його шкіру на живу, непробивну броню з обсидіану.

Він повільно обернувся до Естель. Його очі вже не були людськими — вони стали двома дзеркальними безоднями, в яких застигла вічність.

— Естель, відійди, — промовив він, і від його кроку підлога Цитаделі вкрилася інеєм. — Я більше не відчуваю страху. Я більше не відчуваю... нічого..

Естель відчула, як її серце стислося від жаху. Вона бачила, що Тарен платить за її порятунок найдорожчим — своєю душею. Кристал не просто давав йому силу, він заміщував його пам'ять, його почуття, його самого. Він ставав Вартовим Порожнечі, живою зброєю, створеною для однієї мети: стримувати те зло, що зараз розривало залу.

— Тарене, ні! Повернися до мене! — вона схопила його за металеву руку, але її обпекло таким холодом, що пальці миттєво оніміли.

Він навіть не здригнувся. Його погляд був спрямований на Господаря Тіней, який тепер здавався лише маленькою плямою на тлі тієї величі, що прокидалася в Тарені.

Медальйон на грудях Естель почав вібрувати, наче попереджаючи: якщо вона зараз не втрутиться, Тарен назавжди зникне в цій новій силі. Око Істини вимагало істини — єдиної речі, яка могла втримати його людяність.

Естель зрозуміла, що повинна зробити. Вона не могла забрати Кристал, але вона могла дати йому якір.

Вона зірвала медальйон і, не звертаючи уваги на опіки, втиснула його прямо в центр грудей Тарена, туди, де пульсувала серцевина Кристала.

У ту мить, коли метал медальйона торкнувся чорного каменю, Естель відчула, як Чорний Фенікс усередині неї збожеволів. Це не був теплий дар — це була лють безодні. Її лопатки розірвав нестерпний біль, але цього разу крила не виросли плавно. Вони пробили її обладунок і плоть, наче два величезні зазубрені мечі з рідкого обсидіану.

Це були крила Чорного Фенікса — похмурі, напівпрозорі, з яких на підлогу капало розпечене вугілля. Кожен помах здіймав вихор попелу, що миттєво виїдав очі тіням Господаря. Естель закинула голову назад, і з її рота вирвався не крик, а клекіт порожнечі.

— Ти хотів силу? — прошипіла вона, і її голос став багатоголосим хором. — Дивись, як вона виглядає насправді!

Вона обхопила Тарена цими крилами, наче темним коконом. Крізь «Око Істини» вона бачила, як її чорне полум’я входить у груди Слідопита, змішуючись із крижаною силою Кристала. 

Це був смертельний коктейль, який мав би розірвати людину, але медальйон спрацював як стабілізатор.

Тарен здригнувся, і його тіло почало покриватися інеєм, що миттєво чорнів. Його очі стали абсолютно дзеркальними, відображаючи розгнівану Естель. Завдяки Чорному Феніксу, він не просто вижив — він став фізичним втіленням тіні.

Його рука, що стискала Кристал, перетворилася на пазуристу лапу з димчастого кришталю. Він підвів погляд на Господаря Тіней, і той вперше відступив.

— Це... це не магія світла, — прошепотів Господар, задкуючи до свого трону, що розсипався. — Ти випустила те, що не можна було будити!