Розділ 24

У ту мить, коли виїмка на мечі торкнулася грудей Тарена, простір навколо них затріщав. Естель не злилася з ним. Вона поглинула його. 

Не магію, не життя, а саму суть Кристала. Вона простягла руку до його грудей, а іншою рукою схопила Тарена за обличчя, ігноруючи його біль.

— Заплати за все, — процідила вона, і її голос зазвучав луною, наче говорила не одна людина, а тисячі тіней.

Кристал у грудях Тарена вибухнув, але не назовні,  вся нищівна енергія артефакту втягнулася всередину Естель, наче в голодну воронку. Вона ввібрала цей хаос у себе, стаючи посудиною для сили, яку не мав тримати жоден смертний.

Тієї ж миті реальність навколо неї здригнулася: її розкішне срібне волосся, що зазвичай сяяло м’яким місячним світлом, почало стрімко чорніти від коренів до самих кінчиків, перетворюючись на колір розплавленого обсидіану. 

Шкіра втратила живий рум'янець, стаючи блідою й гладенькою, як свіжий сніг на могильному камені, що робило її схожою на мармурову статую забутого божества. А її очі... вони перестали бути людськими. Тепер це були два бездонні вири з чистої, абсолютної чорноти, в яких, немов далекі зірки у мертвій галактиці, іскрилося й пульсувало крижане золото.

Фенікс усередині неї не згорів. Він переродився. Він став Чорним Феніксом...істотою, чиє полум’я більше не гріє, а забирає життя, лишаючи по собі лише холодний попіл

Тарен упав на підлогу, звільнений від Кристала, але його тіло судомно здригалося. На його шкірі проступили чорні візерунки, наче сліди від опіків. Він був живий, але його душа була наполовину порожньою.

Господар Тіней замовк, його посмішка сповзла. Його чорний меч випав з рук і з глухим стуком упав на підлогу. — Що... що ти накоїла... — прошепотів він, і вперше в його голосі пролунав не страх, а жах. — Це не мій план. Ти розірвала нитки долі!

Естель підвелася. Меч «Сльоза Сонця» у її руці тепер був не білим, а матово-чорним, і з його кінчика крапала густа, металева рідина. Виїмка на мечі зникла — тепер її місце зайняв Чорний Кристал, що пульсував у серці самої Естель.

— Ти хотів змусити мене вбивати, — вона зробила крок вперед, і під її ногами твердий камінь бруківки не просто тріскався, а миттєво втрачав структуру, перетворюючись на невагомий чорний попіл. Холод, що виходив від неї, був настільки абсолютним, що саме повітря навколо її постаті перетворювалося на дрібні кристали темного інею.

Естель підняла руку, і між її тонкими пальцями затанцювали пасма димчастого марева, прошиті золотими розрядами. Вона більше не тремтіла від страху. Навпаки, у кожному її русі тепер відчувалася смертоносна грація хижака, який нарешті прийняв свою природу.

— Я вбиватиму. Але не так, як ти хотів..

— Цитадель — це я! — заревів Господар, його голос спотворювався, наче розплавлений метал. — Ти не можеш знищити мене, не знищивши себе!

— А хто сказав, що я хочу себе зберегти? — процідила Естель.

Її голос більше не належав дівчині, яку Тарен зустрів у Межових Землях. Він звучав як скрегіт льодовика, що руйнує все на своєму шляху. 

Естель зробила крок, і обсидіанова підлога під її ногами не просто тріснула — вона перетворилася на скляний попіл. Фенікс усередині неї перестав битися крилами; він розправив їх, і кожна пір’їна тепер була викувана з чорного полум'я, яке не світило, а поглинало залишки дня.

Господар Тіней не відступив. Його постать, що здавалася величним чоловіком, раптом почала викривлятися. Він розсміявся, і цей сміх змусив Тарена притиснути руки до вух — звук був схожий на крик тисячі душ, замкнених у Білій Вежі.

— Ось вона! — заревів Господар, і його тінь розрослася, заповнюючи весь купол зали, перетворюючись на гігантського багаторукого монстра, зітканого з самого мороку. — Ти думала, що темрява — це вибір? Це твоя спадщина! Ти не знищуєш мене, Естель, ти просто займаєш своє місце на престолі порожнечі!

Він ударив першим. Його рука, перетворена на величезний тіньовий пазур, обрушилася на дівчину з силою гірського обвалу. 

Естель не відхилилася. Вона підняла «Сльозу Сонця», яка тепер була настільки чорною, що здавалася дірою в реальності. Удар Господаря зустрівся з клинком, і ударна хвиля рознесла вщент залишки трону.

Цитадель здригнулася до самого фундаменту. Стіни почали стогнати — замок був живим організмом, вирощеним із болю тисяч полонених душ, і зараз він відчував, як дві ідентичні сили — Господаря та його темної доньки — рвуть його на частини. 

Кожен удар Естель відгукувався тріщинами в самому камінні, наче вона била по власних ребрах.

Господар Тіней не просто захищався. Він ставав велетенським, розмиваючи межі свого тіла. Його плащ перетворився на сотні чорних крил, що закрили небо під куполом.

— Ти б’єшся наосліп, дитино! — його голос гримів звідусіль. — Ти прийняла темряву, але вона лише засліпила тебе! Ти бачиш лише те, що я дозволяю тобі бачити!

Господар Тіней не просто говорив — він маніпулював самим простором. Кожне його слово перетворювалося на матеріальну важкість. Він підняв руки, і тіні під його ногами здибилися, наче жива нафта, формуючи навколо нього велетенський силует, що закривав увесь купол.

Естель відчула, як її Чорний Фенікс починає панікувати. Сила, яку вона щойно ввібрала, була дикою, необ’їждженою, і вона справді застилала їй зір густим фіолетовим маревом.

— Я бачу достатньо, щоб знайти твоє серце! — вигукнула вона, кидаючись вперед.

Але Господар лише повів пальцем. Він застосував «Оманливий Саван». У ту ж мить реальність для Естель розсипалася. Замість тронної зали вона раптом побачила нескінченний лабіринт із дзеркал. У кожному з них був Тарен, і в кожному дзеркалі він помирав іншою смертю: десь від холоду, десь від її власного меча.

Естель зупинилася, важко дихаючи. Її меч розсікав лише порожнечу. Вона відчула, як паніка підступає до горла, і саме тоді «Око Істини» на її грудях ожило.

Це не був лагідний проблиск світла. Медальйон розжарився миттєво, наче в неї в грудях вибухнула зоря. Естель скрикнула, коли метал почав впікатися в шкіру, проплавляючи обладунок. Але разом із болем прийшла жорстока, крижана чіткість.