Розділ 23

Господар Тіней не робив різких рухів. Він спускався по сходах трону повільно, і кожен його крок супроводжувався звуком, схожим на шелест сухого листя. 

Його золоті очі, точна копія очей Естель, світилися м’яким, майже батьківським теплом, що було найстрашнішим у цій залі.

— Ти дивишся на ці колби, — він повів рукою в бік тіні Гордана, що беззвучно билася об скло. — Думаєш, я жорстокий? Ні, Естель. Я — колекціонер істини. Гордан виконав свою роль. Він навчив тебе любові, щоб твоя ненависть зараз була гострішою. Бо ненависть без любові — це лише холодний попіл. А мені потрібне полум’я.

Тарен стояв між ними, як натягнута струна. Його руки тремтіли, а ніж у пальцях описував дрібні дуги. Чорна рідина вже просочила рукави його куртки, капаючи на підлогу.

— Відійди, Слідопите, — кинув Господар, навіть не дивлячись на нього. — Твій час закінчився. Кристал уже доїв твоє серце. Ти тепер просто футляр для моєї сили.

Естель міцніше стиснула згорток, який підняла на сходах. Її пальці випадково розірвали край паперу, і вона встигла побачити лише одне слово, написане почерком Тарена: «Печатка».

— Що це за лист, батьку? — виплюнула вона слово «батько» як отруту. — Чому він мав відправити його в моє село?

Господар Тіней зупинився і тихо засміявся. — Срібний Ручай... Ти справді думала, що це звичайне село? Це була в'язниця, Естель. Не тільки для тебе, а й для Печатки Фенікса. Тарен мав активувати її, якби ти вийшла з-під контролю. Цей лист — наказ Раді спалити село дотла разом із кожним, хто знав твоє ім’я, як тільки ти переступиш поріг цієї Цитаделі.

Естель заціпеніла. Вона подивилася на потилицю Тарена. — Це правда? Ти збирався їх убити? Всіх, хто допомагав мені?

Тарен не обернувся. Його голос був ледь чутним, надтріснутим: — Це був... наказ. До того, як... — він захлинувся повітрям. — До того, як я дізнався, хто ти.

Господар Тіней зробив ще крок. Тепер він був лише в трьох метрах. — Подивися на свій меч, доню. Ти відчуваєш, як він голодний? «Сльоза Сонця» не вб’є мене в такому стані. Вона лише лоскоче мою тінь. Але подивися на виїмку...

Естель глянула на меч. Пульсація в основі клинка стала такою сильною, що рука, яка тримала зброю, почала німіти. Фіолетове світло виїмки тепер було ідентичним світлу, що пробивалося крізь груди Тарена.

— Встав кристал у меч, — прошепотів Господар. — Один швидкий удар у серце твого друга — і ти отримаєш силу, здатну знищити мене. Ти ж цього хочеш? Помститися за Гордана? За матір? За себе? Я даю тобі зброю. Тобі потрібно лише... принести жертву.

Тарен раптом різко розвернувся до Естель. Його обличчя було залите чорними сльозами, а біла пелена в очах на мить розійшлася, відкриваючи нестерпний біль.

— Зроби це, — прохрипів він, хапаючи її за руку, що тримала меч. — Я відчуваю, як він... заходить у мій розум. Через хвилину тут не буде Тарена.... Вбий мене зараз, поки я ще пам'ятаю твій вогонь.

Тарен стискав її руку так сильно, що пальці Естель оніміли, а метал меча почав врізатися в долоню. Його очі вже не були білими — вони стали дзеркальними, відображаючи її власне перелякане обличчя. З його хребта вирвався черговий чорний шип, розриваючи шкіру з вологим звуком.

— Вбий мене... — знову прошепотів він, і цього разу з його рота вилетіла хмара попелу.

Естель подивилася на Тарена, який звивався біля її ніг, а потім перевела погляд на Господаря Тіней. 

Той стояв поруч із задоволеною посмішкою, очікуючи на «правильний» героїчний вчинок. Він чекав самопожертви, чекав, що вона обере менше зло. 

Його очі сяяли передбачуваністю — він уже бачив, як вона заносить меч над грудьми Слідопита.

Але всередині Естель щось обірвалося. Це не був тонкий звук тріснутого серця — то був глухий гуркіт обвалу, ніби цілий світ у ній зсунувся з місця й поховав під собою колишню її.

Вона завмерла, вдивляючись у порожнечу, й раптом зрозуміла: світло, якому її вчили довіряти, не було порятунком. Воно було кліткою. 

Світло робило її передбачуваною, слухняною, зручною.
Саме через нього батько завжди знав, де вона зупиниться, коли відступить, де зламається. 

Світло дозволяло йому читати її, мов відкриту книгу, прораховувати кожен крок наперед — і випереджати її ще до того, як вона наважувалася на вибір.

І вперше за довгий час Естель відчула не страх, а злість. Темну, гарячу, живу. Можливо, саме в тіні — у тій частині себе, яку її змушували приглушувати, — ховалася сила, здатна вирватися з-під його контролю.

— Ти чекаєш, що я вб’ю його, щоб стати гідною твоєї зброї? — тихо запитала вона. Її голос змінився, у ньому з’явилося низьке, вібруюче гудіння.

Вона раптом розслабила пальці. Біле сяйво «Сльози Сонця» почало стрімко згасати, наче вогонь, у який кинули сиру землю. 

Замість нього з руків'я почала витікати густа, масляниста темрява. Вона обволікала лезо, перетворюючи його на шматок нічного неба.

— Естель? Що ти робиш? — посмішка Господаря почала повільно сповзати з обличчя.

Вона не відповіла. Вона опустилася на коліна перед Тареном. Його обличчя вже майже перетворилося на кістяну маску, а з рота виривався фіолетовий дим. Естель схопила його за обличчя. 

Її долоні, що раніше несли тепло, тепер були обпалююче холодними.

Вона не стала бити мечем у кристал. Вона зробила дещо гірше. Естель відкрила свій розум для тієї частини крові, яку вона ненавиділа ...

— Я не віддам тебе йому, — прошепотіла вона в саме вухо Тарена, і її голос був розпеченим до білого каління. — Але я і не віддам тебе смерті.

Естель заплющила очі. Раніше Фенікс усередині неї був чужою, некерованою силою, яка лише випалювала її зсередини. 

Але зараз, коли вона відчула крижаний подих Кристала, що стискав серце Тарена, а поруч стояв батько, який насолоджувався їхньою агонією, гнів Естель сягнув тієї межі, за якою не було повернення. Вона більше не хотіла рятувати. Вона хотіла знищити.