Розділ 21

Від берега Озера Гірких Сліз до підніжжя Цитаделі вела дорога, вимощена пласким обсидіаном. Тут більше не було туману, лише розріджене, колюче повітря, від якого тріскалися губи. 

Естель відчувала кожен грам «Сльози Сонця». Меч у її руках більше не здавався божественним даром — він відчувався як інструмент кату.

Вона зупинилася на мить і піднесла зброю ближче до очей. Тепер, під холодним світлом Цитаделі, вона чітко розгледіла ту саму виїмку. 

Це було ідеально кругле заглиблення в самій основі клинка, прямо над гардою. Воно виглядало порожнім, наче вирване око. Меч був потужним, але він не був «цілим». 

Він нагадував складний механізм, якому не вистачає останньої шестерні для запуску.

«Він не просто кристал у його грудях», — думала Естель, дивлячись на спину Тарена. 

— «Він — паливо для цієї зброї. Мій батько викував меч так, щоб перемога була неможливою без акту найвищої жорстокості».

Вони підійшли до Брами. Це не були величні золоті ворота. Це були два величезні, грубі блоки з іржавого заліза, що вросли в скелю. 

Між ними не було щілини. На поверхні металу не було рун, лише тисячі відбитків людських долонь, вкарбованих у залізо, наче люди намагалися пробитися крізь них силою.

— Тут немає магічного замка, Естель, — сказав Тарен. Його голос звукав глухо, він важко спирався на ліву ногу. Його дихання стало свистячим. — Брама Тиші відчиняється лише тоді, коли хтось добровільно віддає свою кров металу.

Він підійшов до воріт і приклав долоню до іржавої поверхні. Естель побачила, як зазубрені краї металу впилися в його шкіру. 

Він не скрикнув, лише сильніше стиснув зуби. Чорна рідина, що тепер замінювала йому кров, почала стікати по брамі.

— Тобі не треба цього робити щоразу! — Естель підбігла до нього, намагаючись відтягнути його руку.

— Треба, — обірвав він її. — Це єдиний спосіб пройти, не привертаючи уваги Вартових. Моя кров тепер має той самий підпис, що й ця Цитадель. 

Для цих воріт я — свій. А ти... ти моя полонянка. Так вони бачать нас.

Залізо здригнулося і почало повільно розходитися в боки. Звук був таким, наче скреготали кістки велетня.

Вони увійшли в довгий коридор, стіни якого були вкриті дзеркальною сталлю. 

Тут не було ілюзій, лише їхні власні відображення, розмножені тисячі разів.

Тарен ішов, тримаючись рукою за стіну. Його пальці залишали за собою чорні розводи. Естель бачила, як він бореться з кожним кроком. Його рухи стали рваними.

«Він помирає», — ця думка вдарила її сильніше за будь-яке закляття. 

— «Кристал у його грудях не просто чекає. Він проростає крізь легені, обвиває серце. Він стає частиною його скелета. Якщо я витягну цей кристал, щоб вставити його в меч... я буквально розірву його навпіл».

Вона глянула на виїмку на мечі, потім на спину Тарена.

— Тарене, зупинись на мить, — попросила вона тихо.

Він зупинився, але не обернувся. 

— Ми не можемо зупинятися. Що довше ми тут, то швидше Кристал бере наді мною контроль.

— Ти знав про виїмку? — прямо спитала вона.

Запала довга тиша. Тарен повільно повернув голову. Його очі були чорними озерами, в яких тонула будь-яка надія. 

— Я Слідопит, Естель. Моє завдання було знати все про артефакти Білої Вежі. Так, я знав. Я знав, що "Сльоза Сонця" — це лише половина зброї.

— І ти мовчав? Навіть коли ми були в Скрижалях? Навіть коли Вирва забирала твої спогади?

— А що б це змінило? — він зробив крок до неї, і вона відчула від нього запах холодної сталі. — Ти б відмовилася від меча? Ти б дозволила Батькові знищити світ, бо тобі шкода вбивати того, хто вже й так мертвий?

Він наблизився до неї, і Естель побачила, як під його шкірою на шиї пульсує грань того самого кристала. Він був уже зовсім близько до поверхні. 

— Цей меч був створений для тебе. А я був створений для цього меча. Ми — деталі одного конструктора, Естель. 

Не шукай у цьому сенсу чи справедливості. Тут є тільки механіка.

Вони увійшли в першу велику залу. Вона була порожньою, якщо не рахувати одного величезного дзеркала в центрі, зробленого з прозорого льоду.

— Це дзеркало не показує майбутнє, — сказав Тарен, стаючи перед ним. — Воно показує те, що ми втратили.

Естель глянула на своє відображення. Вона побачила себе дитиною. Вона сиділа на підлозі в маленькій хатині Гордана, і він вчив її вирізати фігурки з дерева. 

Це був простий, побутовий спогад. Без магії. Без вогню. Тільки запах соснової смоли та тепло печі.

Це було так боляче, що вона мимоволі стиснула медальйон на грудях. «Око Істини» знову обпекло її, і зображення в дзеркалі змінилося.

Вона побачила Гордана, який стояв за її спиною в тій самій сцені. У його руці був кинджал, спрямований на її маленьку голову. Він не був добрим. 

Його обличчя було маскою обов'язку.

— Він ніколи не любив тебе, Естель, — голос Тарена розірвав тишу. Він теж бачив це. — Він просто виконував роботу. Так само, як і я.

Естель відчула, як її агресія повертається. Це була не та магічна лють, а справжній людський гнів на світ, який позбавив її навіть права на щасливе минуле. Вона підняла меч і з розмаху вдарила по крижаному дзеркалу.

Скло розлетілося на мільйони скалок.

— Мені байдуже, що було! — закричала вона. — Мені байдуже, хто що виконував!

Вона схопила Тарена за комір і притиснула до стіни. Медальйон між ними пульсував, висвітлюючи кристал у його грудях. 

— Ти не деталь. І ти не механізм. Якщо цей меч хоче твоє серце, щоб убити мого батька, то я знайду інший спосіб. Я спалю цю Цитадель разом із мечем і собою, але я не буду грати за його сценарієм!

Тарен дивився на неї, і на його обличчі вперше за довгий час промайнуло щось схоже на здивування. 

— Ти надто багато відчуваєш, Естель. Це тебе вб'є.

— Нехай вбиває, — вона відпустила його. — Але я буду відчувати до останнього подиху. Ходімо. Нам треба знайти тронний зал.

Вони рушили далі. Попереду була довга гвинтова драбина, що вела вгору, у саме серце темряви.