Розділ 20

Берег Озера Гірких Сліз зустрів їх тишею, від якої закладало вуха. Це не була вода — перед ними розстилалася неосяжна пустеля рідкого металу. 

Ртуть піднімалася й опускалася в ритмі важкого дихання самої планети. Вона була настільки густою, що відображення Естель у ній здавалося викривленим, наче її тіло розрізали на тисячу дрібних смужок.

Тарен стояв на самому краю, де ртуть лизала його обвуглені чоботи. Він не здригався. Його постать тепер здавалася частиною цього мертвого пейзажу.

— Човен не витримає нас обох, якщо ми не синхронізуємо дихання, — сказав він. Голос звукав сухо, наче шурхіт змії по піску. — Озеро реагує на розкол. А ми з тобою зараз — дві половини розбитого дзеркала.

Естель відчула, як під її сорочкою медальйон «Око Істини» почав не просто гріти, а пекти. Скалка кришталю всередині нього, яку вона поцупила з покоїв мага, почала пульсувати в такт її прискореному серцю. 

Вона знала: цей артефакт бачить невидиме, але він живиться болем свого власника. Кожна пульсація медальйона віддавалася гострим колом у її хребті.

Вони сіли у старий човен, зроблений з кісток велетенських риб. Щойно Тарен опустив весла у ртуть, човен здригнувся. 

Рідкий метал був настільки важким, що кожен гребок супроводжувався звуком, схожим на стогін металу об метал.

— Дивись тільки на мене, — наказав Тарен. — Якщо подивишся у ртуть, вона витягне з тебе те, що ти забула. Або те, що хочеш забути.

Естель намагалася слухатися, але її агресія, підігріта магією Фенікса, вимагала дії. Вона бачила, як Тарен напружується. Його куртка на спині натягнулася, і крізь тканину почали проступати дивні горби. Це не були м'язи. Щось під його шкірою ворушилося, наче живі коріння.

«Що ти приховуєш, Слідопите?» — подумала вона, стискаючи руків'я «Сльози Сонця». Меч у її руках був гарячим, він відчував темряву, що згущувалася навколо Тарена.

На середині озера ртуть раптом стала дзеркальною. Естель не втрималася. Вона глянула вниз.

У глибині сріблястої маси вона побачила не Гордана. Вона побачила свою матір. 

Жінка була прикута до стіни з чорного скла, і її очі були випалені світлом Фенікса. 

— Ти — це його кінець, Естель... — прошепотіло відображення. — Ти вб'єш того, кого любиш, щоб знищити того, хто тебе створив.

— Заткнися! — вигукнула Естель.

Її охопив приступ дикої, неконтрольованої люті. Вона схопилася на ноги, човен хитнувся, і ртуть почала переливатися через борт. 

Вона була неймовірно важкою — кожна крапля важила як камінь. Човен почав стрімко йти на дно.

— Естель, сідай! Ти нас утопиш! — Тарен кинув весла і схопив її за плечі. Його хватка була настільки сильною, що вона почула, як тріснув її наплічник.

— Ти знав?! — вона вчепилася в його горло, притискаючи до дна човна, що заповнювався сріблястою смертю. — Ти знав, що моя мати жива і в полоні у Цитаделі?! Ви знову граєте зі мною?!

Тарен не відштовхнув її. Він дивився на неї своїми чорними очима, і в них не було страху. Тільки порожнеча. 

— Я нічого не знаю, Естель. Вирва забрала все, що пов'язувало мене з тобою. Тепер я бачу лише мету. І мета — доставити тебе до воріт. Живою чи мертвою.

В цей момент медальйон на її шиї розжарився добіла. Естель закричала від болю, і світло «Ока Істини» прорізало туман. Вона побачила Тарена таким, яким він був насправді.

Крізь його грудну клітку просвічувало щось жахливе. Там, де мало бути людське серце, пульсував чорний кристал тіні. 

Він мав форму неправильного багатогранника і був обплетений тонкими фіолетовими нитками, що розходилися по всьому тілу Тарена аж до кінчиків пальців.

Це була «Спляча Смерть». Господар Тіней не просто заразив його — він зробив із Тарена живу бомбу. 

Щойно вони переступлять поріг Цитаделі, кристал розквітне, перетворюючи Слідопита на ідеальну зброю проти самої Естель.

— О Боже... — прошепотіла вона, відпускаючи його горло. — Тарене, у тебе в грудях...

— Я знаю, — відповів він, підводячись і знову беручи весла. Його голос був позбавлений будь-яких емоцій. — Я відчуваю, як він росте. Він замінює мою кров льодом, а думки — тишею...

Човен з глухим ударом врізався у берег, вкритий гострим скляним піском. Попереду, на відстані лише кількох миль, височіла Цитадель. 

Вона не була побудована з каменю — це була застигла енергія померлих світів. Величезні шпилі пронизували хмари, і з кожним ударом грому будівля наче ставала ближчою.

Естель вийшла на берег, відчуваючи, як пісок ріже взуття. Вона подивилася на «Сльозу Сонця». 

Меч світився білим, і вона зрозуміла страх, який супроводжував її з моменту отримання зброї.

«Меч не повний», — зрозуміла вона. 

— «Він не вб'є Господаря Тіней, поки я не вставлю в нього серце свого захисника. Мій батько передбачив усе. Він дав мені силу, щоб я вбила свою єдину опору власноруч».

Тарен йшов попереду, його хода стала важкою, важкою, як у стародавнього велетня.

— Попереду — Брама Тиші, — сказав він, не озираючись. 

— Там немає варти. Тільки дзеркала. Вони покажуть тобі твою справжню суть. Не вір тому, що побачиш, Естель. Навіть якщо це буду я.

Він зупинився і на мить завмер. Його ліва рука мимоволі стиснулася в кулак, і з-під нігтів потекла густа чорна рідина. 

— І якщо я попрошу тебе вбити мене... не вагайся. Бо інакше це зроблю я.