Розділ 18

Шлях до Долини Забутих Королів пролягав через Перевал Шепотів — вузьку кам'яну кишку між двома хребтами, де вітер завжди дув в один бік, наче гора намагалася затягнути подорожніх у свої легені. Сніг тут був не білим, а попелясто-сірим, і він не танув на шкірі, а залишав відчуття сухого, колючого тертя.

Естель йшла на пів кроку позаду Тарена. Вона бачила, як під його тонкою курткою перекочуються вузли м'язів, і як на затилку, під самим волоссям, пульсує вена, що стала чорною. Вона знала, що він бореться. Кожна секунда для нього була випробуванням — не дати тіні, яку він випив у Скрижалях, повністю розчинити його особистість.

— Ти знову замовк, — кинула вона, намагаючись розбити цю гнітючу тишу. — Твій мозок зараз намагається придумати новий план порятунку світу чи ти просто забуваєш, як складати слова в речення?

Тарен не обернувся, але його крок збився на долю секунди. 

— Я слухаю гори, Естель. Тут каміння має більше пам’яті, ніж люди.

— Краще б ти слухав себе, — процідила вона, відчуваючи, як у грудях знову закипає та сама агресія, що стала її постійною супутницею. — Ти виглядаєш так, ніби ось-ось розсиплешся на друзки...

Раптом земля під ними здригнулася. Це не було землетрусом — це був звук масивного розлому. 

Прямо перед ними стежка просто... зникла. Замість неї розверзлася прірва, з якої почав підніматися Живий Лід — напівпрозора, в’язка субстанція, що нагадувала велетенські ікла.

— Назад! — гаркнув Тарен, виставляючи руку.

Але лід не просто ріс. Він випускав тонкі, як голки, крижані нитки, що реагували на тепло. Естель відчула, як одна така нитка вп'ялася їй у щиколотку. Вона випустила спалах вогню, але замість того, щоб розтанути, лід всмоктав її жар і став ще міцнішим.

— Він живиться магією! — закричав Тарен. — Естель, не бий вогнем!

Він кинувся до неї, вихоплюючи з-за пояса короткий ніж із простої сталі. Але Лід був швидшим. Величезна хвиля прозорої маси накрила їх обох, притискаючи до скелі.

Вони опинилися в крижаному полоні. Простір був настільки малим, що Естель була притиснута до грудей Тарена. Їхні обличчя розділяли лише лічені міліметри. Навколо них — товстий шар Живого Льоду, що повільно стискався, витягуючи кисень і магічну силу.

— Не... використовуй... силу... — прошепотів Тарен прямо їй у губи. Його очі були зовсім близько, і тепер, у цьому синьому напівсвітлі, вони здавалися не чорними, а темно-фіолетовими, наповненими бездонним сумом.

— Я задихаюся, — видихнула вона. Її легені палило. Лід висмоктував внутрішнє тепло Фенікса, і вперше за довгий час їй стало по-справжньому страшно. Не за світ, а за те, що вона помре ось так — у обіймах людини, яку вона ненавидить за брехню і яку прагне захистити понад усе.

Тарен подивився на неї, і в цей момент його рука, яка була притиснута до її талії, судомно стиснулася. — Дихай моїм повітрям, — наказав він.

Це не було романтичним жестом. Це була необхідність. Він притиснув свої губи до її, але не для поцілунку — він буквально вдихав у неї залишки кисню, які його змінене Тінню тіло ще могло утримувати.

Естель відчула смак металу і морозу. Це було дивно: його тіло було крижаним, але всередині нього пульсувало щось таке живе і відчайдушне, що її власне серце пропустило удар. Вона вчепилася в його обпалений обладунок, відчуваючи, як через цей контакт передається не тільки повітря, а й його думки.

«Я не дам тобі згаснути. Навіть якщо я стану льодом, ти будеш моїм вогнем».

Лід почав тріщати від надмірного тиску. Тарен зрозумів: він має використати свою "отруту". Він більше не міг бути Слідопитом, він мав стати Руйнівником.

Він заплющив очі, і Естель побачила, як по його шиї поповзли чорні вени. Він не випустив магію назовні. Він висмоктав лід у себе. 

Він почав поглинати Живий Лід своїм тілом, стаючи для цієї стихії ще більшою порожнечею, ніж вона сама.

Крижаний полон вибухнув, розлітаючись на мільярди дрібних скалок. Вони випали на вузький виступ скелі, важко дихаючи. Тарен лежав обличчям донизу, і його тіло здригалося від конвульсій — поглинутий лід намагався розірвати його зсередини.

Естель підповзла до нього, її руки тремтіли. Вона перевернула його на спину. Його губи були синіми, а шкіра — білою, як мармур. 

— Ти ідіот! — крикнула вона, і в її голосі змішалися злість і нестримний плач. — Ти міг просто дати нам обом померти! Навіщо ти це зробив?!

Вона притиснула свої долоні до його грудей, цього разу не намагаючись його обпалити. Вона почала передавати йому рівне, спокійне тепло — не бойове полум'я Фенікса, а те тепло, яким колись Гордан зігрівав її після довгих зимових прогулянок.

— Ти... казала... що я твій тягар... — ледь чутно прошепотів Тарен, розплющуючи очі. В них на мить повернувся людський колір. — Тягар має бути... цілим.

Коли шторм навколо них вщух, вони нарешті побачили те, за чим йшли. Попереду, за останньою скелею Перевалу Шепотів, відкривався вид на Долину Забутих Королів.

Це було видовище, що змушувало кров холонути. Величезні статуї стародавніх монархів височіли над землею на сотні метрів. Вони були вирізьблені з самого гірського масиву, і в руках кожного була зброя, що світилася тьмяним, примарним світлом.

Але в центрі долини, між ногами найбільшого короля, пульсувала Чорна Вирва. Вона була схожа на око, що дивиться прямо в душу.

— Зброя там, — Тарен підвівся, важко спираючись на Естель. — Меч, що називається "Сльоза Сонця". Але він не в руках статуї. Він у самому центрі вирви.

Естель відчула, як Фенікс усередині неї здибився. Вона зрозуміла: щоб дістатися туди, їй доведеться повністю довіритися Тарену. Бо тільки його холодна Тінь змогла б провести її крізь вирву, не давши їй згоріти живцем.

— Ми йдемо туди, — сказала вона, і її голос став твердим. — Але якщо ми виживемо, Тарене... обіцяй мені одну річ.

— Яку?