Розділ 16

Естель занесла ніж над самим осердям Джерела. Її рука не дрижала, хоча м’язи натягнулися, як струни на інструменті, що ось-ось лусне. 

Вона бачила, як фіолетове світло, що виходило від кришталевого леза, вступало в конфлікт із білим стовпом Джерела. Це було схоже на те, як дві хижі тварини шкіряться одна на одну перед смертельним стрибком.

— Третій шлях — це не порятунок, Естель! — прохрипів Тарен, намагаючись піднятися на ліктях. Слиз «Шторму Сліз» на його шкірі шипів, роз’їдаючи тканину обладунку. — Якщо ти розіб’єш Джерело, ти вивільниш сиру магію Поділу без жодного фільтра. Це розірве простір навколо нас!

— Нехай рве, — процідила вона крізь зуби. — Я втомилася грати за правилами, де в кінці завжди чиясь смерть.

Естель вдарила. Вона вклала в цей замах не лише фізичну силу, а й увесь той чорний вогонь, що накопичився в її легенях. 

Лезо ножа занурилося в стовп світла, і замість дзвону металу пролунав звук, від якого в обох заклало вуха — звук розривання самої тканини реальності.

Сталося те, чого не очікував ніхто. Джерело не розбилося. Воно засмоктало ніж разом із рукою Естель.

— А-а-а-а! — її крик відбився від Скрижалей.

Енергія Поділу почала проходити крізь неї як мільйон розпечених голок. Вона не розділяла кров — вона почала розділяти її сутність. 

Естель відчула, як її свідомість двоїться. Одна її частина все ще стояла в печері, а інша... інша бачила порожнечу, де чекав Він.

У цій холодній порожнечі не було вогню. Тільки нескінченна темна вода. З глибини піднялася постать — не Відлуння, не скляна ілюзія, а справжня тінь її біологічного батька.

«Ти така схожа на матір у своєму гніві», — голос Господаря Тіней звучав не в вухах, а прямо в хребті. 

— Вона теж думала, що зможе розбити джерело сили. Але подивися на себе, дитино. Ти не руйнуєш Джерело. Ти стаєш його частиною. Ти сама тепер — Джерело.

Естель намагалася вирвати руку, але магія Поділу тримала її міцно. Вона відчула, як її зв'язок із Тареном стає тонким, як павутинка.

«Відпусти його», — продовжував голос. — «Він — лише випадковий подорожній у твоєму вічному житті. Він помирає від кислотного дощу, поки ти стаєш богом. Дай йому спокійну смерть. Це буде твоя перша справжня милість».

Поки Естель була в ментальній пастці, у реальному світі відбувався хаос. 

Скрижалі Забуття почали обертатися навколо них, створюючи магічний вихор. Тарен бачив, як рука Естель, занурена в світло, стає прозорою. Він бачив, як її обличчя втрачає людські риси, стаючи ідеальною, мертвою маскою.

Він розумів: вона застрягла. Вона не змогла розбити Джерело, вона лише відкрила двері для свого Батька прямо в цю залу.

— Естель! Подивися на мене! — закричав він.

Він не міг використовувати магію, тому зробив єдине, що залишалося. Він кинувся в саме світло Джерела, підповзаючи до неї крізь нестерпне випромінювання. 

Його шкіра почала обгорати, волосся сивіло на очах від надлишку сили, але він дотягнувся до її другої руки, тієї, що була вільною.

Він не намагався її витягти. Він почав заземляти енергію через себе.

Сталося те, що Естель не врахувала. Тарен, не маючи більше власних магічних щитів, став губкою для всієї тієї темряви, яку Джерело намагалося вимити з неї. 

Чорна кров Господаря Тіней, яку Естель так ненавиділа, почала перетікати в Тарена.

Це був не порятунок. Це було зараження.

— Тарене, ні! Стій! — Естель нарешті вирвалася з ментального заціпеніння. Вона побачила, як його очі наливаються чорнотою, як його вени стають темними руслами під шкірою.

Вона різко смикнула руку, і цього разу, завдяки тому, що Тарен прийняв частину удару на себе, Джерело випустило її. 

Стовп світла згас, Скрижалі впали, занурюючи залу в глибоку, важку темряву.

Естель упала на холодний камінь. Вона була цілою, але відчувала себе порожньою. Її вогонь став тихішим, але він більше не був «її». Він був приборканий, але ціною...

Вона кинулася до Тарена. Він лежав нерухомо. Коли вона торкнулася його грудей, вона здригнулася. Він більше не був холодним. Він був крижаним, але це був не той благородний лід Слідопита. Це був холод могили.

— Що я зробила... — прошепотіла вона.

Тарен розплющив очі. Тепер у них не було іскри. Тільки нескінченна, втомлена порожнеча. Він відштовхнув її руку. Не з гнівом, а з якоюсь механічною байдужістю.

— Ти хотіла третій шлях, — сказав він, і його голос звучав так, наче він говорив з глибини колодязя. — Тепер він у мені. Джерело не зникло, Естель. Воно просто змінило носія.

Він підвівся. Його рухи стали різкими, хижими. Шрами на його обличчі більше не боліли, вони світилися тьмяним фіолетовим світлом — тим самим, що було в Джерелі.

— Ти врятувала мене від смерті, — продовжив він, дивлячись на свої руки. — Але тепер я відчуваю Його. Твого Батька. Я чую кожен його наказ у своїй голові.

Естель відступила на крок. Вона хотіла наблизитися, але між ними виросла стіна — не магічна, а емоційна. 

Вони були знайомі лише кілька днів. Вони пройшли крізь пекло, вони рятували одне одного, але зараз вона бачила перед собою не того чоловіка, який спалив сувої заради її волі. Вона бачила монстра, якого сама ж і створила.

— Тарене, ми знайдемо спосіб це вилікувати...

— Немає ніякого "ми", Естель, — він подивився на неї, і на мить у його погляді промайнув жаль, але він швидко згас. — Я тепер — ідеальний інструмент Тіні. Якщо ти залишишся поруч, я стану тим, хто приведе Його до тебе. Або тим, хто тебе вб’є за Його наказом.

Він розвернувся і пішов до виходу зі Скрижалей. Він не кликав її. Він навіть не озирнувся.

Естель стояла посеред руїн Джерела. Вона досягла своєї мети — вона більше не відчувала спокуси Тіні так гостро. Але вона втратила єдину людину, яка бачила в ній дівчину, а не Ключ.

Вона розуміла: третій шлях виявився найгіршим. Вона не просто не врятувала його — вона зробила його частиною тієї самої армії, проти якої вони боролися.