Розділ 15

Естель йшла крізь Мертвий Ліс, і кожен її крок був війною. Всередині неї більше не було тиші. 

Фенікс, раніше чистий і золотий, тепер змішався з чимось густим, як нафта. Ця нова сила — спадок Господаря Тіней — не просто пульсувала, вона шепотіла. Вона пропонувала їй перестати боротися.

«Навіщо тобі цей біль?» — котився вкрадливий голос у її свідомості. 

— «Навіщо тобі цей слабкий чоловік, який ледь тримається за життя? Відпусти його. Стань полум'ям, що не знає перешкод».

Вона відчувала, як її тіло змінюється. Шкіра на плечах, де раніше були опіки, тепер стала неприродно гладенькою, з ледь помітним перламутровим відливом, наче зріз обсидіану. Її дихання ставало гарячим парафіном.

— Естель, зупинись... — голос Тарена був слабким, але він подіяв на неї як удар хлистом.

Вона різко розвернулася. Її очі на мить стали повністю чорними, і Тарен мимоволі здригнувся.

— Що?! — вигукнула вона. — Тобі знову щось не подобається? Можливо, мій темп занадто швидкий для "простої людини"?

Вони зупинилися біля підніжжя скелі, що нагадувала згорблену постать. 

Повітря ставало дедалі важчим — «Шторм Сліз» наближався. Перші краплі дощу почали падати на землю, і там, де вони торкалися каміння, піднімався їдкий дим. 

Це був не звичайний дощ — це була концентрована магічна скорбота, що роз'їдала і плоть, і дух.

Тарен важко опустився на землю. Його поранене плече вже не просто боліло — воно почало мертвіти. Без магії його тіло не справлялося з інфекцією Тіні.

— Тобі треба... випити води, — прохрипів він, простягаючи їй флягу. Його рука тремтіла так сильно, що вода розхлюпувалася.

Естель подивилася на нього, і на мить її агресія змінилася чимось іншим — небезпечною, гострою цікавістю. 

Вона підійшла ближче, занадто близько. Вона присіла перед ним, і він відчув, як від неї виходить жар, змішаний із запахом озону та крові.

— Ти так відчайдушно намагаєшся бути турботливим, — прошепотіла вона, торкаючись кінчиками пальців його підборіддя. Її дотик обпікав. — Але подивися на себе, Тарене. Ти вмираєш. Твій лід розтанув, твоя Рада в попелі. Що в тобі залишилося, окрім цієї безглуздої вірності дівчині, якої більше немає?

Вона провела пальцем по його губах. Тарен заціпив зуби. Він бачив, що перед ним не зовсім Естель. Це була хижачка, яка пробувала на смак свою нову владу.

— У мені залишилася пам'ять про те, як ти дивилася на зорі в перший вечір, — відповів він, дивлячись їй прямо в очі, не відводячи погляду. — І я буду триматися за неї, навіть якщо ти вирішиш спалити мене прямо зараз.

Естель відчула, як у її животі зав’язався тугий вузол. Її тягнуло до нього — не з ніжністю, а з диким, первісним бажанням підкорити, зламати його останню волю, щоб він став частиною її нової темряви. 

Фенікс усередині неї вимагав близькості, але такої, що нищить.

Вона наблизилася до його обличчя, її подих обпалював його шкіру. 

— А що, як я не хочу бути тією дівчиною? — прошепотіла вона в самі його губи. — Що, як мені подобається цей вогонь? Що, як я хочу побачити, як ти згораєш у моїх руках?

Вона відчула, як серце Тарена забилося швидше. Він не відсахнувся. Навпаки, він поклав свою єдину здорову руку їй на потилицю, притягуючи ще ближче. 

Його дотик був холодним, як надгробок, але це був єдиний якір, що тримав її в реальності.

— Тоді пали, — сказав він. — Але не думай, що це зробить тебе вільною. Це зробить тебе лише самотньою.

Естель загарчала, відштовхуючи його. Вона схопилася на ноги, важко дихаючи. Її пальці випустили снопи чорних іскор, що встромилися в скелю, розколюючи камінь.

— Ти нестерпний! — крикнула вона. 

 Чому ти не можеш просто зненавидіти мене?! Це б усе спростило!

— Бо я знаю правду, Естель. Ту правду, яку ти намагаєшся випалити. Ти боїшся не мене. Ти боїшся, що ти — це теж кохання, а не тільки руйнація.

Розмову перервав низький, гудячий звук. Дощ «Шторму Сліз» посилився. Скеля, під якою вони ховалися, почала вібрувати. 

З-під землі почали підніматися Скрижалі — величезні моноліти, вкриті рунами, що світилися блідим, мертвотним світлом.

Це була межа земель Фенікса. Але замість захисту, Скрижалі почали випромінювати хвилі "забуття". Естель відчула, як її думки плутаються. 

Ім’я батька... назва її села... колір неба взимку... усе це почало вимиватися з її пам’яті.

— Естель, не дивись на руни! — крикнув Тарен, намагаючись закрити очі рукою.

Але Естель не могла відвести погляду. Для неї, доньки Господаря Тіней, ці Скрижалі діяли інакше. Вони не стирали пам’ять — вони показували їй альтернативне життя.

Вона побачила себе в Цитаделі Тіней. Вона сиділа на троні з чорного скла. Поруч із нею стояв Тарен, але він не був пораненим — він був її темним принцом, її правою рукою, закутим у броню з крижаного мороку. 

Вони правили світом, де не було болю, бо не було почуттів. Тільки сила. Тільки вічний холод і вічний вогонь.

Це було так красиво. Так правильно.

— Естель, вернися до мене! — голос Тарена здавався далеким, наче він кричав з іншого берега океану.

Вона побачила, як він намагається підповзти до неї крізь кислотний дощ. Його шкіра почала покриватися виразками від "Сліз", але він не зупинявся. Його одяг димівся, він втрачав свідомість від болю, але вперто тягнувся до її ніг.

Це видовище — справжнє, сповнене болю і плоті — розрізало її видіння.

— Ні... — прошепотіла вона.

Вона зрозуміла: Тінь пропонує їй ідеальну картинку, щоб забрати її волю. А справжній світ — це цей скривавлений чоловік, який помирає в багнюці заради неї.

Естель видала крик, що розірвав шторм. Вона розкинула руки, і навколо них утворився купол із чистого, золотого полум’я. Вона витрачала свою життєву силу, щоб спалити "сльози" дощу ще в повітрі.

Вона підхопила Тарена. Він був майже невагомим, його тіло було холодним, як лід. 

— Не смій помирати, — процідила вона, і в її очах знову з'явилися людські сльози, що випаровувалися на щоках. — Ти чув? Я ще не закінчила сваритися з тобою!