Розділ 14

Спуск із піку Білої Вежі не був схожий на шлях назад — це було падіння у невідомість. Естель не озиралася. 

Кожен її крок супроводжувався тихим шипінням: сніг під її чоботами не просто танув, він випаровувався, залишаючи глибокі чорні сліди на тілі гори.

Вона відчувала Тарена за спиною. Його дихання було важким, переривчастим; звук його кроків — невпевненим, бо без своєї магічної опори він став вразливим до звичайної втоми та холоду. 

Раніше це викликало б у неї напад жалю, але тепер цей звук лише дратував.

— Ти все ще йдеш за мною? — кинула вона через плече, не збавляючи темпу. Її голос став грубшим, у ньому з’явилися металеві нотки.

— У мене немає іншого шляху, — відповів Тарен. Він зупинився, щоб перевести подих, тримаючись за понівечене плече. Шрами на його обличчі від згорілих татуювань взялися синьою памороззю — його власне тіло намагалося компенсувати втрачену магію льоду, заморожуючи рани, щоб він не стік кров’ю.

До підніжжя гори вони дісталися на світанку, але сонце не зійшло. Небо було затягнуте важкими, як свинець, хмарами, що пульсували брудним фіолетовим світлом. 

Це був «Попіл Неба» — ознака того, що Господар Тіней відчув падіння Вежі й тепер розгортав свою владу на повну.

Вони увійшли в Мертвий Ліс. Дерева тут стояли голі, обвуглені, хоча пожежі ніколи не було. Тінь просто висмоктала з них життя, залишивши крихкі скелети.

Естель зупинилася посеред галявини. Вона відчула дивний свербіж усередині черепа. Це був не голос, а резонанс. Її кров, кров доньки Господаря Тіней, реагувала на присутність «своїх».

— Вони тут, — прошепотіла вона.

З-за стовбурів почали виходити постаті. Це не були Гончаки, яких вони бачили раніше. 

Це були Карателі — елітні воїни Господаря, закуті в броню з обсидіану, яка здавалася живою. Їхні мечі не мали лез, лише смуги темряви, що розрізали саме повітря.

Один із Карателів виступив вперед. Він не напав. Він повільно опустився на одне коліно перед Естель, схиливши голову.

— Спадкоємице, — прохрипів воїн. Його голос звучав так, наче камінь терли об камінь. — Батько чекає. Вежа була лише іспитом. Ви пройшли його. Дозвольте нам супроводити вас до Цитаделі.

Естель дивилася на нього, і в її серці закипіла некерована, чорна лють. Вона ненавиділа це слово — «Спадкоємиця». Вона ненавиділа те, як легко вони вважали її своєю.

— Я не ваша королева! — закричала вона.

Вона витягнула руку, і замість золотого вогню Фенікса з її пальців вирвався Чорний Пламінь. 

Це була суміш її жару та спадкової темряви. Вогонь не просто обпік Карателя — він почав роз’їдати його обладунки, як кислота.

Воїн навіть не здригнувся, коли його рука почала перетворюватися на попіл. 

— Ваша лють — це дар Батька, — спокійно сказав він. — Чим більше ви боретеся, тим більше ви належите Йому.

Тарен кинувся вперед, намагаючись відштовхнути Естель від воїна. 

— Естель, не роби цього! Кожен удар цією силою ламає твій дух! Це пастка!

Вона розвернулася до Тарена, і її обличчя було спотворене гримасою, якої він ніколи не бачив. Вона схопила його за горло рукою, що диміла чорним.

— Ти знову повчаєш мене?! — процідила вона. — Твій лід зник, Слідопите. Ти тепер ніхто. Лише баласт, який я тягну за собою через якусь дурну звичку. Хочеш захистити мене? Захисти себе від мене!

Вона відкинула його вбік з силою, яка була їй раніше не властива. Тарен влетів у стовбур мертвого дерева, і те розсипалося в труху.

Карателі, побачивши її агресію до супутника, сприйняли це як знак. Вони оточили Тарена, піднімаючи свої тіньові клинки.

— Ця людина — сміття минулого світу, — сказав лідер Карателів. — Дозвольте нам очистити ваш шлях, Спадкоємице.

Естель стояла, важко дихаючи. В її очах йшла війна. Одна її частина — та, що пам'ятала тепло його рук у гроті — хотіла крикнути «ні». 

Інша частина — темна, холодна, породжена кров'ю Господаря — хотіла побачити, як він помре, щоб більше ніхто не нагадував їй про її слабкість.

— Естель... — Тарен підняв голову. Його очі були закриті кров’ю, але він дивився в її бік. — Якщо моя смерть допоможе тобі побачити, ким ти стаєш... вбивай. Але не давай їм робити це за тебе. Не будь їхнім інструментом.

Ці слова стали холодним душем. Вона згадала, як він спалив сувої, щоб дати їй вибір. Він брехав, так. Але він брехав, щоб врятувати її душу, а ці істоти казали правду, щоб її знищити.

— Назад! — вигукнула вона.

Вона кинулася між Тареном і Карателями. Цього разу вона не використовувала чорний вогонь. 

Вона змусила себе згадати медальйон, згадати матір, згадати холодну зиму в селі. Вона витягнула чисте світло — тепле, сонячне, майже забуте.

Це світло вдарило по Карателях як таран. Вони відступили, шиплячи від болю, бо чиста магія життя була для них смертельною.

— Ідіть до свого пана! — крикнула вона, і її голос завібрував від сили Фенікса. — Скажіть йому, що його донька йде. Але вона йде не для того, щоб сісти на трон. Вона йде, щоб спалити його дощенту.

Коли Карателі розчинилися в тінях лісу, Естель залишилася стояти посеред попелу. Її руки знову стали нормальними, але вона відчувала неймовірну втому. Кожен такий приступ забирав роки її життя.

Вона підійшла до Тарена. Він намагався підвестися, але його тіло було на межі відмови. Естель опустилася перед ним на коліна. Вона не вибачилася — її гнів все ще тлів десь глибоко — але вона простягнула йому руку.

— Ти все ще думаєш, що я маю вибір, — сказала вона тихо. — Але подивися навколо. Світ помирає. А я стаю частиною того, що його вбиває.

— Поки ти захищаєш мене, Естель... — він взявся за її руку, і вона відчула, який він холодний. — Поки ти борешся зі мною, ти все ще людина. Справжня донька Господаря Тіней просто пройшла б повз моє тіло.

Вона допомогла йому підвестися. 

— Нам треба знайти укриття. Цієї ночі буде «Шторм Сліз». Вежа впала, і вся магія, яку вона стримувала, тепер випаде на землю кислотним дощем.