Розділ 12

Раптом уламки розбитого Дзеркала Істини почали рухатися. Вони не зникали. Вони збиралися в нову форму.

Зі скалок на підлозі почала рости постать. Вона була високою, закутою в обладунки, що здавалися зробленими з темного скла. У істоти не було обличчя, лише порожня маска, в якій відбивалися зорі.

— Слідопит і Фенікс, — голос істоти був схожий на шелест мертвого листя. — Ви знайшли правду, але правда не дає свободи. Вона лише робить клітку яснішою.

— Господар Тіней... — прошепотів Тарен, загороджуючи Естель. — Лише його відлуння, — істотина зробила крок вперед, і підлога під нею вкрилася інеєм, але чорним, як смола. 

— Рада була слабкою. Вони хотіли контролювати світло. Я ж хочу дати йому те, чого воно прагне — спокій. Естель, віддай мені Фенікса, і ти знову станеш дівчиною зі Срібного Ручая. Ти забудеш біль, забудеш зраду... забудеш навіть його. Він вказав на Тарена.

Естель відчула, як спокуса наповнює її. Стати звичайною. Повернутися в село, де найбільшою проблемою була холодна зима, запах свіжого хліба та спокійний сон без криків Фенікса у венах. Не відчувати цього розпеченого вугілля під ребрами, яке повільно вбиває її, перетворюючи кров на кипляче золото.

Відлуння Господаря Тіней стояло зовсім поруч — висока постать із темного скла, в якому відбивалися всі її страхи. Воно простягнуло руку, і від неї повіяло не смертю, а... тишею. Солодким забуттям.

— Просто віддай мені те, що тебе палить, — прошепотіло воно. — Стань вільною. Тобі більше не доведеться нести цей тягар.

Естель подивилася на свої руки. Вони тремтіли. Кінчики пальців уже почали обвуглюватися, стаючи попелясто-сірими. Фенікс вимагав виходу, він роздирав її легені, змушуючи кожен вдих бути схожим на ковток розплавленого свинцю. Вона була на межі. Один крок — і біль зникне.

— Естель... — почула вона хрипкий, ледь вловимий звук. Вона озирнулася. Тарен лежав біля підніжжя розбитого Дзеркала. Його вигляд був жахливим: татуювання Слідопита, ці магічні ланцюги Ради, почали випалювати його шкіру за зраду. 

Вони заглиблювалися в м’язи, наче розпечений дріт, караючи його за кожну секунду, яку він проводив поруч із нею. 

Він стікав кров'ю, але його очі... вони були прикуті до неї. У них не було прохання про порятунок. У них була вимога — залишатися собою.

— Не... слухай... його, — процідив він крізь закривавлені зуби. — Ти — не оболонка. Ти — це ти.

Естель зціпила зуби. Гнів, чистий і первісний, почав витісняти спокусу. Вона подивилася на Відлуння, і в її очах індиго спалахнули золоті іскри.

— Ти обіцяєш мені спокій? — прошипіла вона, і повітря навколо неї почало вібрувати від неймовірної температури. — Але ти не кажеш ціну. Ти хочеш зробити мене звичайною, щоб я ніколи не згадала, як Тарен пішов проти світу заради мене? Ти хочеш стерти мою любов, бо вона — єдина зброя, яку ти не можеш віддзеркалити?

Вона не просто відмовилася. Вона вдарила.

Але це не був звичайний викид вогню. Естель схопила Відлуння за скляне зап’ястя. Темрява спробувала поглинути її жар, але Естель почала вливати в істоту не магію, а свій біль. 

Кожен опік, кожну сльозу, кожну хвилину самотності в горах.

Відлуння закричало. Скляне тіло почало вкриватися тріщинами, але воно було занадто сильним. Воно вдарило Естель у груди, відкидаючи її на гострі уламки Дзеркала. 

Біль був нестерпним — шматок кришталю впився їй у плече, і вона відчула, як тепла кров потекла по спині.

Тарен, бачачи, що Естель згасає, зробив те, що вважалося самогубством для Слідопита. 

Він не став битися з Тінню. Він підповз до Естель і, перемагаючи опір своїх татуювань, що намагалися паралізувати його кінцівки, притиснув свою долоню до її відкритої рани на плечі.

— Бери мій лід, — вигукнув він. — Використай мене як провідник!

Це був акт абсолютного відчаю. Його магія льоду, зіткнувшись із її відкритим вогнем усередині рани, створила ефект магічного вакууму. 

Естель закричала від шоку, її спина вигнулася дугою. Вона відчула, як холод Тарена створює навколо її вогню міцну "броню". Тепер Фенікс не спалював її — він був сконцентрований у тонке, як голка, лезо.

— Тобі буде боляче, Тарене! — прокричала вона, бачачи, як його рука покривається чорним інеєм.

— Бий! — гаркнув він.

Естель піднялася, тягнучи Тарена за собою. Вони стали єдиним цілим — вогонь, одягнений у лід. Вона кинулася на Відлуння. 

Істота спробувала закритися щитом із тіней, але лезо Естель пройшло крізь нього, як крізь туман.

Вона встромила руки в груди Відлуння і розвела їх у боки.

Вибух був такої сили, що фундамент Білої Вежі просто перестав існувати. Гігантські блоки обсидіану почали падати зі стелі, розчавлюючи все на своєму шляху. 

Відлуння розлетілося на попіл, але разом із ним почала зникати і стабільність реальності.

Коли гуркіт вщух, Естель опинилася під завалом із кришталю. 

Вона не могла ворухнутися. Поруч, притиснутий великою плитою, лежав Тарен. Його обличчя було невпізнанним — татуювання вигоріли, залишивши глибокі шрами-кратери. Його дихання було свистячим і слабким.

— Ми... зробили це? — прошепотіла вона, кашляючи кров’ю. 

Вона подивилася на те, що залишилося від Дзеркала Істини. На підлозі лежав один-єдиний уцілілий осколок. 

У ньому вона побачила не себе, а свою матір. Ілларія не виглядала святою. Вона стояла в такій самій залі, оточена Тінями, і в її руках був кинджал, ідентичний тому, яким володів Господар Тіней.

Збоку почувся слабкий сміх. З тіней вийшов Малахій. Його мантія була розірвана, обличчя вкрите сажею, але він усе ще тримав у руках розколотий медальйон Естель.

— Ви думали... що боретеся за світло? — він закашлявся, випльовуючи чорну рідину. — Твоя мати... вона не втекла від Тіні. Вона створила її. Фенікс у тобі — це не захисник світу. Це ключ, який має відчинити двері для твого справжнього батька... Господаря Тіней.