Розділ 11

Їхню розмову перервав звук, від якого волосся на потилиці встало дибки. Це був не клекіт і не гарчання. Це був звук всмоктування повітря, наче десь поруч відкрилася вакуумна пастка.

З темряви тунелю, звідки вони прийшли, почали виповзати істоти. Вони були зіткані з напівпрозорого диму, через який було видно обриси людських кісток. 

У них не було морд, лише величезні дірки в грудях, які втягували в себе все навколишнє світло.

Гончаки Тіней.

— Вони чують твій вогонь, — Тарен миттєво прийшов до тями, вихоплюючи уламок посоха. 

— Сльози навколо них закипають. Нам треба дістатися до Центру. Там магія Сліз настільки концентрована, що вона створить щит.

— Я можу їх затримати, — Естель почала піднімати руки, але Тарен схопив її за зап’ястя.

— Ні! — вигукнув він. — Кожна іскра, яку ти випустиш тут, зробить їх сильнішими. Вони живляться магією. Тут, у фундаменті, твій вогонь для них як бензин. Біжимо!

Вони кинулися вглиб печери, де нитки сліз ставали дедалі густішими, утворюючи справжній ліс із кришталевих мотузок. 

Естель бігла, відчуваючи, як Гончаки наближаються. Вона чула, як вони "п’ють" простір за її спиною.

Попереду замиготіло дивне сріблясте сяйво. Це не був вогонь і не був лід. Це було Дзеркало Істини. Великий диск, вмонтований у саму породу, що пульсував м’яким світлом.

— Ось воно! — крикнув Тарен. — Стрибай у коло світла!

Але як тільки вони підбігли до Дзеркала, Естель зупинилася. На поверхні диска вона побачила не своє відображення, а постать жінки в білому вбранні. Її мати. І вона простягала руку, наче застерігаючи.

— Естель, не вір Дзеркалу! — пролунав голос у її голові. — Воно показує не істину, а те, що ти готова віддати!

Гончаки були вже за кілька метрів. Тарен заніс посох для останнього удару, але Естель бачила, що він не витримає. 

Естель стояла на межі. Перед нею пульсувало Дзеркало Істини — велетенське плесо застиглого срібла, яке обіцяло відповіді. Позаду — темрява, що клацала зубами, всмоктуючи повітря. 

А всередині неї — голос матері, який суперечив усьому, що казав Тарен.

— Естель, стрибай! — крикнув Тарен. Він уже заніс руку, щоб штовхнути її в сяйво, бо Гончаки були за крок. 

Один із них, напівпрозорий і розмитий, уже витягнув свою пазуристу лапу, і камінь під його дотиком перетворювався на чорний попіл.

Естель подивилася на відображення матері в дзеркалі. Жінка не усміхалася. Вона хитала головою, і її очі кольору індиго — такі ж, як у Естель — були сповнені жаху.

«Це не двері, Естель... це шлунок», — пролунав шепіт у її свідомості.

У останню частку секунди, коли Тарен уже почав падати вперед разом із нею, Естель зробила те, чого він не очікував. 

Вона вперлася ногами в слизьку підлогу і, використавши силу Фенікса не для вогню, а для фізичного поштовху, відкинула Тарена вбік, до скелястого виступу.

— Ні! — вигукнула вона.

Вона не стрибнула. Вона розвернулася обличчям до Гончаків і Дзеркала.

Гончаки Тіней налетіли на неї, як шторм. Але як тільки перша потвора торкнулася кола світла перед Дзеркалом, сталося дещо дивне. 

Дзеркало не поглинуло Тінь — воно почало її дублювати. Зі сріблястої поверхні вирвалася копія Гончака, але зроблена зі світла. Дві істоти зчепилися в німій, смертельній сутичці.

— Тарене, бачиш?! — крикнула Естель, важко дихаючи. — Воно не рятує! Воно лише віддзеркалює силу! Якби ми стрибнули туди, воно б створило наші копії, щоб вони билися з нами вічно, поки справжні ми не розчинилися б у його енергії!

Тарен, який важко підвівся на лікоть, з жахом спостерігав за цим видовищем. Його татуювання знову спалахнули, але тепер вони не обпікали — вони вібрували від близькості до такої концентрації магії.

— Але Гончаки... вони все одно нас дістануть! — він спробував випустити крижаний шип, але той розпався на льоту, втягнутий у вакуум Тіней.

Естель відчула, як Фенікс усередині неї розправляє крила. Це був не той хаотичний вибух, що стався в залі Ради. Це було щось нове. 

Вона згадала "Нерви Світу" під підлогою. Вона зрозуміла, що вона не просто джерело вогню — вона провідник.

Вона опустилася на коліна і притиснула долоні до підлоги.

— Тарене, твій лід! Мені потрібен твій холод, щоб стабілізувати потік! — скомандувала вона.

Слідопит завагався лише на мить. Він підповз до неї і поклав свої руки поверх її долонь. Його крижана магія почала текти крізь неї. Це було нестерпно боляче — відчуття, ніби в твоїх венах одночасно тече лава і рідкий азот. 

Естель стиснула зуби так, що ясна закровоточили.

Вона не випускала вогонь назовні. Вона спрямувала його вниз, у срібні жили фундаменту Вежі.

Сталося неймовірне. Жили під ними спалахнули не білим і не блакитним, а яскравим фіолетовим світлом — кольором їхньої об’єднаної магії. 

Енергія пройшла через Дзеркало Істини, і воно тріснуло..

Тріщини поповзли по всьому Виміру Сліз. Гончаки Тіней почали розсипатися, бо фундамент Вежі раптом перестав бути для них їжею. 

Він став для них отрутою. Вони видали звук, схожий на розривання старого полотна, і розчинилися в повітрі.

Але разом із Гончаками почала розчинятися і сама ілюзія безпеки.

Стіна за Дзеркалом обвалилася, відкриваючи невелику, приховану камеру. Там не було скарбів чи артефактів. Там був лише один-єдиний стілець, прикутий до підлоги, і стіни, списані дрібним, нерівним почерком.

— Це... в'язниця, — прошепотіла Естель, підходячи до порогу.

Тарен підійшов ближче, освітлюючи приміщення уламком свого посоха. — Це не просто в'язниця. Це був кабінет мого вчителя. Тут він переховував твою матір перед тим, як вони втекли.

Естель почала читати написи на стінах. Це були не закляття. Це були медичні спостереження.

"День 45. Ілларія згасає. Фенікс усередині неї — не дар. Це паразит. 

Він спалює її людську сутність, перетворюючи кров на попіл. Рада називає це 'благословенням', але я бачу істину: Фенікс шукає шлях додому, і людина — лише дрова для його польоту."