Розділ 10

Спуск у фундамент Білої Вежі нагадував занурення в горло стародавнього кам'яного титана. Тут не було звичних сходів — лише вузькі виступи, порізані рунами, що світилися тьмяним, фосфоричним світлом. Повітря стало вологим і важким, воно пахло старою сіркою та застиглим часом.

Естель відчувала, як магія Вежі тут, внизу, змінюється. Вона більше не намагалася її стримати — вона почала її висмоктувати.

Вони йшли вже годину. Тарен спирався на стіну, його дихання було хрипким, але він вперто відмовлявся від допомоги. Його ліва рука була притиснута до грудей — там, де татуювання в’їлися найглибше.

— Дивись під ноги, — прошепотів він, вказуючи на підлогу.

Камінь під ними став напівпрозорим. У його глибині повільно пульсували жили рідкого срібла. 

Це були «Нерви Світу» — магічні потоки, що живили Вежу. Естель помітила, що деякі з них були чорними, немов отруєними.

— Вежа гниє, — зауважила вона.

— Вона не гниє, її випивають, — Тарен зупинився біля масивної барельєфної панелі, що зображувала битву людей із істотами, які мали крила з чистого світла. — Господар Тіней не просто руйнує міста. Він присмоктався до коріння Вежі. Рада думала, що вони контролюють процес, але вони лише пастухи, які готували овець до забою.

Раптом простір навколо них здригнувся. Це не був землетрус — це була зміна тяжіння. На мить Естель відчула, що підлога стає стелею. Вона ледь вхопилася за виступ скелі, щоб не впасти у порожнечу, яка раптово відкрилася збоку.

— Це "Сльози Перших", — Тарен схопив її за пояс, страхуючи. — Тут закони фізики — це лише пропозиція. Тримайся за камінь, який світиться блакитним. Він найстабільніший.

Коли гравітація стабілізувалася.. Вони пішли далі..

Тунель ставав дедалі вужчим, а повітря — дедалі густішим. Кожен крок віддавався в скронях глухим пульсом, наче сама гора мала серце, що билося в агонії. 

Естель йшла першою, її пальці ледь торкалися слизьких стін. Вона відчувала, як магія тут змінює свою природу: вона ставала відчутною на дотик, як павутиння, що налипає на обличчя.

Коли вони увійшли до зали зі Скляними Ехо, Естель зупинилася як укопана. 

Тисячі прозорих птахів, застиглих у повітрі, створювали ілюзію нерухомого вибуху. Але саме кристалічна рука, що стискала золоте перо, прикувала її погляд.

На перший погляд, це була велика реліквія. Перо сяяло м’яким, сонячним світлом, обіцяючи силу й захист. Тарен уже зробив крок уперед, його рука, звиклого до артефактів Слідопита, мимовільно тягнулася до золота.

— Стій, — голос Естель пролунав тихіше за шелест крил, але в ньому була сталь.

— Це джерело, Естель, — відгукнувся Тарен, не озираючись. — Якщо я візьму його, я зможу відновити свій посох. Я зможу захистити тебе від Гончаків.

Естель примружилася. Її зв'язок із Феніксом зараз працював як особливий зір. Вона бачила не зовнішню форму, а потоки енергії.

— Подивися на тінь, Тарене, — сказала вона, вказуючи на підлогу під кристалом.

Світло від пера мало б відкидати чітку тінь від руки. Але тіні не було. 

Замість неї на камінні вихрилася темна пляма, яка повільно витягувала колір із навколишнього простору. Естель помітила, що золоті борідки пера не коливаються від їхнього дихання, хоча вони були тонкими, як волосина. Вони були застиглими, мертвими.

— Це не перо, — продовжила вона, відчуваючи, як у грудях закипає застережливий жар. — Це приманка. Бачиш структуру кристала навколо руки? Грані розгорнуті всередину, а не назовні. Це не камінь, що виріс навколо об'єкта. Це лійка. 

Як тільки ти торкнешся "золота", баланс сил порушиться. Кристал миттєво поглине твій холод, щоб стабілізувати свій вакуум. Ти станеш частиною цієї композиції, а перо просто розсиплеться попелом.

Тарен застиг. Його пальці були в декількох сантиметрах від пастки. Він повільно відвів руку і подивився на Естель так, ніби бачив її вперше.

— "Обмін Життя", — прошепотів він, впізнаючи стародавню механіку. — Рада ставила такі пастки для тих, хто шукає легких шляхів до сили. Як ти це зрозуміла?

— Мій вогонь не відчуває в ньому спорідненості, — просто відповіла вона. — Справжнє перо Фенікса мало б співати мені. А це... воно мовчить, як німа могила.

Це була важлива перемога. Вона не просто врятувала його — вона довела собі, що здатна мислити тверезо навіть під тиском.

Вони рушили далі, залишаючи залу зі скляними птахами позаду. Тунель почав розширюватися, перетворюючись на величезну печеру, де зі стелі звисали не сталактити, а довгі, прозорі нитки, по яких стікала солона рідина.

— Це Вимір Сліз, — Тарен ішов обережно, намагаючись не торкатися цих ниток. — Тут камінь вбирає емоції всіх, хто проходив тут тисячу років. Будь обережна, Естель. Твій дар робить тебе вразливою до чужого болю.

Естель відчула це миттєво. Повітря стало гірким. Вона чула шепіт — тисячі голосів, що благали, плакали, прощалися. Кожна крапля, що падала на підлогу, віддавалася в її голові спалахом чужого життя.

— Мій батько залишив тут знак, — вона вказала на викарбувану фігурку на стіні. — Він знав, що це місце зводить з розуму. Він малював це для мене? Чи для мами?

Тарен зупинився біля однієї з ниток, що світилася тьмяним фіолетовим світлом. Його обличчя раптом змінилося. Він зблід, а його поранене плече почало сіпатися.

— Що з тобою? — запитала Естель, відчуваючи, як холод від нього стає гострим і колючим.

— Ця нитка... — він простягнув руку, але в останню мить стиснув її в кулак. — Вона резонує зі мною. Це спогад про зраду.

Естель побачила, як усередині прозорої нитки почали формуватися образи. Це був Тарен, але молодший. 

Він стояв на колінах у тій самій залі Ради, де вони були нещодавно. Перед ним лежав старий чоловік із доброзичливим обличчям — його вчитель.

— Вбий його, Слідопите, — лунав голос Малахія в тиші печери. — Він знає забагато. Він хоче порушити баланс. Виконай свій обов’язок.

Естель дивилася, як екран пам’яті показує піднятий крижаний клинок Тарена. Вона бачила жах і відчай у його очах, але його рука, підкорена магії татуювань, діяла сама по собі.