Розділ 9

Пил від зруйнованого кришталю осідав повільно, наче сріблястий сніг. Вибух Естель не просто зніс дах Вежі — він випалив саму атмосферу урочистості, залишивши по собі запах озону та горілої плоті. 

Старійшини, ті, хто вижив, розповзлися по кутках, мов налякані пацюки, втративши свою велич разом із магічним колом.

Естель стояла на колінах біля Тарена. Її руки все ще дрижали, а в вухах стояв безперервний дзвін. Вона дивилася на Слідопита, і в її серці боровся гнів із нестерпним болем.

Він зрадив її, приховуючи правду про «оболонку». Він врятував її, пішовши проти своєї природи.

— Не чіпай мене... — прохрипів Тарен. Його голос був ледь чутним.

Він намагався відсунутися від неї, але його тіло зраджувало його. Татуювання на обличчі виглядали жахливо: шкіра навколо них почервоніла й пішла пухирями, а самі лінії стали темно-бурими, наче запеклася кров. 

Це була кара Ради за непокору — магія, вшита в його тіло, намагалася знищити носія за порушення клятви.

— Тобі потрібна допомога, — Естель простягнула руку, але він різко перехопив її зап’ястя своїми холодними, тремтячими пальцями.

— Твій жар... — він болісно скривився. — Твій жар зараз для мене — як розпечене залізо. Мої печатки... вони реагують на тебе як на ворога. Якщо ти торкнешся мене зараз своєю магією, вони просто спалять моє серце.

Естель відсмикнула руку, наче вкололася. Вона відчула себе монстром. Її сила, яка щойно врятувала їх, тепер була отрутою для єдиної людини, яка знала її справжню.

— То що мені робити? — її голос зірвався на крик. — Просто дивитися, як ти вмираєш на цих руїнах?

Тарен заплющив очі, важко ковтаючи повітря. 

— Дай мені... час. Холод. Мені потрібен холод.

Естель озирнулася. Навколо — руїни, розбиті дзеркала та Малахій, який намагався підвестися неподалік, стискаючи уламки свого жезла. 

Вона зрозуміла, що вони не можуть залишатися тут. Якщо Рада прийде до тями, або якщо Господар Тіней переступить поріг, вони стануть легкою здобиччю.

Вона піднялася, відчуваючи слабкість у кожному м’язі. Фенікс усередині неї затих, виснажений спалахом, залишаючи лише тупий біль під ребрами.

Вона підійшла до Тарена і, не зважаючи на його слабкий опір, підхопила його під пахви. 

Він видав низький, горловий стогін болю. 

— Вибач, — прошепотіла вона, намагаючись максимально приглушити свій внутрішній вогонь. 

— Нам треба йти. До нижніх рівнів. Там була вода, холодні джерела.

Вона тягла його по кришталевій підлозі, залишаючи за собою смугу інею та обвуглених слідів. 

Це був плавний, болісний рух. Кожен крок віддавався в її голові спогадом про медальйон батька. Батько... Він був слугою Ради чи їхньою жертвою? Тарен сказав, що медальйон був украдений. Кому вірити?

Вони дісталися до гвинтових сходів, що вели до внутрішніх гротів Вежі. 

Тарен напівпритомно переставляв ноги, спираючись на неї. Його голова лежала на її плечі, і вона відчувала, як його крижане дихання стає все рідшим.

— Чому ти... не залишила мене? — запитав він через довгий час, коли вони опинилися в темному коридорі, де повітря пахло вологою та каменем.

Естель зупинилася, щоб перевести подих. Вона притиснула його до стіни, дивлячись у його бліде обличчя. 

— Бо я все ще не знаю, хто ти, Тарене. Ти — Слідопит, який виконував наказ, чи чоловік, який кинувся під удар за дівчину, яку бачить кілька днів? Я не можу дозволити тобі померти, поки не отримаю відповіді.

— Відповідь... проста, — він слабко посміхнувся, і ця посмішка виглядала як тріщина на мармурі. — Я ніколи... не бачив сонця. Тільки в сувоях. А ти... ти була схожа на сонце. Я просто хотів погрітися... хоч раз.

Вони знайшли невеликий грот із підземним джерелом. Вода тут була майже замерзлою, що стікала по стінах тонкими струмками. Естель допомогла йому сісти біля води.

Вона діяла обережно. Вона не намагалася обійняти його чи виявити ніжність, якої між ними ще не було. 

Це був союз двох поранених звірів. Вона змочила край своєї сорочки в льодяній воді й простягнула йому.

— Очисти свої рани, — сказала вона, відходячи на відстань. — Мій жар заважає тобі. Я буду охороняти вхід.

Тарен взяв тканину. Його руки все ще тремтіли.

— Естель... Те, що сказав Малахій про твого батька...

— Не треба, — вона різко перервала його, повернувшись спиною. — Зараз не час. Мій батько був єдиним, хто мене любив. Якщо Рада використала його — я їх знищу. Якщо він обманював мене все життя — я... я не знаю, що я зроблю.

— Він не обманював тебе в одному, — голос Тарена став трохи міцнішим від холодної води. — Він любив тебе достатньо, щоб померти за тебе. Це неможливо зіграти. Навіть для кращого шпигуна Ради.

Естель мовчала. Вона дивилася в темряву коридору, очікуючи нападу. Але замість нападу прийшло відчуття. Дивне, липке відчуття чиєїсь присутності.

— Вони не прийдуть відкрито, — прошепотіла вона, звертаючись більше до себе. 

— Господар Тіней... він не такий, як Рада. Він не співає заклять. Він просто... забирає.

— Він уже тут, — відповів Тарен, підводячись на ноги, спираючись на стіну. Його татуювання трохи заспокоїлися під впливом льодяної води, але він усе ще виглядав як привид. — Він не нападає на Вежу, бо вона сама розвалюється. Він чекає, поки ми вийдемо з-під захисту її останніх печаток.

— Тоді ми не вийдемо, — сказала Естель, обертаючись до нього. — Ми підемо глибше. Ти казав, що Лабіринт Минулого мав проекцію Серця. Якщо Рада хотіла використати мене як ключ, значить, справжнє Серце десь тут. Не в залі, а під нею. У самому фундаменті світу.

Тарен подивився на неї з сумішшю тривоги та поваги. 

— Фундамент Вежі побудований на "Сльозах Перших". Це місце, де магія льоду і вогню була єдиною. Якщо ми підемо туди, твій Фенікс може стати некерованим. Ти готова ризикнути ?

— У мене немає вибору, Тарене. Рада хоче мою волю, Господар Тіней хоче мою силу. Я вибираю шлях, де я можу втратити все, але залишитися собою.