Розділ 8

Зала Ради зустріла їх не величчю, а тишею, що була густішою за могильну землю. 

Це був величезний амфітеатр, побудований із прозорого кришталю, крізь який було видно самі зорі, хоча небо над Межовими Землями завжди було затягнуте хмарами. 

Тут, на вершині Білої Вежі, реальність була тонкою, як цигарковий папір.

Естель відчувала, як кожен її крок відгукується в підлозі вібрацією. 

Фенікс у її грудях більше не співав — він метався, наче птах у клітці, яку збираються кинути в багаття.

У високих кріслах, розташованих півколом, сиділи п’ятеро старійшин. 

Їхні обличчя були приховані срібними масками — такими ж, як у Господаря Тіней, що змусило серце Естель пропустити удар. 

Але в центрі сидів чоловік із відкритим обличчям. Його шкіра була подібна до пергаменту, а очі — холодні, бездонні колодязі влади. 

У його пальцях, довгих і вузлуватих, похитувався знайомий срібний медальйон на ланцюжку.

— Ти забарився, Слідопите, — голос Верховного Мага, Малахія, прокотився залою, як гуркіт обвалу в горах. — Ми очікували на Ключ ще на заході сонця. Твої татуювання... вони темніють. Чи не хочеш ти щось пояснити Раді?

Тарен зробив крок уперед, закриваючи Естель собою. Його рука все ще стискала уламок посоха, а плече кровоточило. 

— Шлях був важчим, ніж передбачали ваші сувої, — відповів він, і його голос, попри втому, звучав твердо. — Межові Землі отруєні Тінями.

— Тіні — це лише наслідок нестабільності Ключа, — Малахій перевів погляд на Естель. — Підійди, дитино. Не бійся. Ти пройшла довгий шлях, щоб виконати те, заради чого народилася.

Естель не поворухнулася. Вона дивилася на медальйон. 

— Де ви це взяли? — прошепотіла вона, і її голос затремтів від гніву, що почав закипати в крові. 

— Цей медальйон належав моєму батькові. Він ніколи не знімав його. Навіть коли... коли Тіні прийшли за нами.

Малахій подивився на прикрасу з легкою посмішкою, яка не торкнулася його очей. 

— Твій батько був вірним слугою Ради, Естель. Він отримав цей медальйон як знак своєї місії. Його завданням було виростити тебе в ізоляції, щоб твій вогонь залишався чистим, не зіпсованим знаннями чи амбіціями. 

Він виконав свою роль чудово. Навіть його «смерть» була необхідним тригером, щоб пробудити в тобі Фенікса.

Світ навколо Естель хитнувся. 

— Його... смерть? Ви хочете сказати, що Тіні, які напали на нашу хатину... що вони були вашими?

— Тіні — це лише інструмент, — подав голос інший старійшина, чий голос був схожий на скрип сухого дерева.— Ми мали перевірити, чи готова ти до Жертви Волі. Страх — найкращий вчитель.

— Ви вбили його! — закричала Естель. Повітря в залі миттєво розжарилося. Кришталеві стіни почали видавати тонкий звук від напруги. — Ви змусили мене дивитися, як він помирає, просто щоб перевірити мою силу?

— Ми дали йому спокій, якого він прагнув, — м’яко сказав Малахій. — Він знав, що коли Фенікс прокинеться, для нього як для «батька» місця більше не буде. Ти — не людина, Естель. Ти — посудина. А тепер прийшов час зняти печатку.

Малахій підвівся. У його руці спалахнув жезл, викуваний із темного металу. 

— Тарене, підготуй обряд Стримування. Твоє завдання було доставити її. Тепер твоє завдання — тримати її.., поки ми випалюємо її особистість.

Тарен заціпив. 

Естель відчула, як від нього виходить хвиля страху — не за себе...

Його татуювання на обличчі раптом почали світитися не блакитним, а криваво-червоним.

— Я читав щоденник мого вчителя, Малахію, — голос Тарена був низьким і небезпечним. — Там сказано, що Жертва Волі не обов’язково означає стирання душі. 

Ви просто хочете контролювати силу Фенікса, щоб стати богами цього світу. Ви не збираєтеся рятувати світ від Господаря Тіней. Ви збираєтеся самі стати ним.

Зала занурилася в тишу, яку можна було порізати ножем. Старійшини ворухнулися у своїх кріслах.

— Ти обрав невдалий момент для героїзму, Слідопите, — процідив Малахій. — Твоя клятва запечатана в твоїй плоті. Якщо ти не підкоришся, твої татуювання зроблять те, для чого вони були створені — вони заморозять твою кров за одну секунду.

Естель дивилася на Тарена. Вона бачила, як по його обличчю стікають краплі поту, як він здригається від нестерпного болю, коли магія Ради починає карати його за зраду. 

Його шкіра в місцях малюнків почала тріскатися, покриваючись інеєм.

— Тарене, ні... — вона спробувала підійти до нього, але невидимий бар’єр відкинув її назад.

— Стій... на місці... — прохрипів Тарен, падаючи на коліна. Його руки тремтіли, але він усе ще тримав свій уламок посоха, спрямувавши його на Малахія. — Естель... вони брешуть про все. Твій батько... він не був їхнім слугою. 

Медальйон... він вкрав його у них, щоб втекти з тобою. Він хотів врятувати тебе від цієї долі...

Малахій змахнув жезлом, і Тарена відкинуло до стіни з такою силою, що кришталь під ним тріснув. 

— Досить байок! — вигукнув Верховний Маг. — Почати обряд!

Чотири старійшини піднялися зі своїх місць. Вони почали співати монотонне закляття, від якого сама підлога почала йти обертом. 

Навколо Естель виникли чотири колони чорного світла. Це була магія Стримування, але набагато потужніша за ту, що мав Тарен.

Естель відчула, як її вогонь починає згасати. Це був не просто холод — це було відчуття, наче її душу висмоктують крізь соломку. 

Кожен спогад, кожна емоція — тепло батьківських рук, запах снігу, смак хліба, погляд Тарена — усе це почало тьмяніти, стаючи сірим і далеким.

— Ні! — закричала вона, але її крик потонув у гуркоті закляття.

Вона бачила, як Тарен намагається підвестися. Його татуювання тепер горіли яскраво-червоним полум’ям, випалюючи його шкіру. 

Це було нестерпно. Вона відчувала його біль як свій власний. Кожен його рух був подвигом. Він руйнував себе, щоб зробити хоча б крок до неї.

— Тарене, припини! — ридала Естель. — Ти помреш!

— Краще померти... людиною... — він виплюнув кров і з останніх сил вдарив уламком посоха по підлозі.