Розділ 7

Наступні кілька годин вони йшли в повній тиші. Стежка ставала вужчою, притискаючи їх до холодної скелі. Повітря стало настільки густим від магії, що кожен крок давався з зусиллям.

Естель спостерігала за Тареном. Вона бачила, як важко йому дається кожен метр. 

Його рухи стали важчими, а блакитне сяйво татуювань тепер не просто мерехтіло — воно почало просочуватися крізь шкіру тонкими цівками світла.

— Тобі боляче, — зауважила вона, коли вони зупинилися біля понівеченої статуї фенікса. 

Це не було співчуття, лише констатація факту.

— Це Межа Вежі, — коротко відповів він, важко дихаючи. — Тут діє магія Стримування. Вона тисне на всіх, у кому є сила. Чим ближче до Ради, тим сильніше мої закони вимагають від мене покори. 

Мої татуювання... вони реагують на мої сумніви щодо тебе.

— Значить, Рада відчуває, що ти не хочеш мене вбивати? — Естель підійшла ближче, дивлячись, як він намагається приховати тремтіння рук.

— Вони відчувають, що я вагаюся. Слідопит не має вагатися.

Раптом з-за скелі вирвався потік крижаного вітру, але він був не природним. У ньому кружляли примарні образи — "Луни Минулого". 

Це були воїни, які колись намагалися штурмувати Вежу. Вони не були Тінями Господаря, вони були охоронцями, яких сама Вежа перетворила на вічних слуг.

Три напівпрозорі постаті з крижаними списами перегородили шлях.

— Залиш Дівчину Вогню, — прошепотіли вони в унісон. — Її доля — вівтар. Твоя доля — забуття.

Тарен підняв посох, але він ледь світився. Магія Стримування Вежі діяла на нього сильніше, ніж на Естель, бо він був частиною цієї системи.

— Назад! — вигукнув він, намагаючись створити крижану стіну, але вона розсипалася, навіть не зміцнівши.

Один із примарних списів проколов йому плече. Тарен скрикнув і впав на одне коліно.

Естель завмерла. Її першим поривом було кинутися в інший бік — втекти, поки він відволікає їх. Це був шанс. 

Без нього вона могла б сховатися в горах, знайти інший шлях. Але вона подивилася на його зблідле обличчя, на кров, що замерзала на обладунках, і зрозуміла, що не може.

Вона виступила вперед, і вогонь у її очах став білим, як розпечена сталь.

— Ви не отримаєте його, поки я не дозволю! — крикнула вона.

Вона не намагалася битися як воїн. Вона просто відкрила шлюзи своєї магії. 

Полум’я вирвалося неконтрольованим штормом, розплавляючи примарні списи і перетворюючи "Луни" на пару. Гуркіт був такий, наче сама гора розкололася навпіл.

Коли дим розсіявся, Луни зникли. 

Естель стояла, важко дихаючи, її руки все ще світилися золотом. Тарен дивився на неї знизу вгору. В його погляді був страх — не перед нею, а перед тією силою, яку він не міг приборкати.

— Навіщо? — прохрипів він. — Ти могла піти. Це був твій єдиний шанс.

— Я не залишаю поранених, навіть якщо вони ведуть мене на забій, — відрізала вона, підходячи до нього і грубо допомагаючи підвестися. — Не лести собі, Тарене. Я рятую не тебе, а свою совість.

Вони дісталися до Скрижалей Вітрів — гігантських плит, що кружляли над прірвою. 

Щоб пройти, потрібно було стрибати з однієї на іншу, вгадуючи ритм вітру.

— Слухай мене, — Тарен тримався за пораненої плече. Його голос був тихим, але серйозним. — Тут я маю прокласти шлях. Моя магія льоду може закріпити ці плити на кілька секунд. Але якщо я помилюся, нас обох розчавить. Ти маєш вірити моїм крокам.

— Вірити тобі? — Естель подивилася в безодню під ногами. — Після того, що ти сказав про "оболонку"?

— Естель, — він схопив її за руку, змушуючи подивитися на себе. — У цій залі, куди ми йдемо... там сидять люди, які бачать тільки цифри й пророцтва. 

Я — єдиний, хто бачить у тобі людину. Ти можеш ненавидіти мене, і ти маєш на це повне право. Але якщо ти зараз не стрибнеш разом зі мною, Господар Тіней забере тебе раніше, ніж ми дійдемо до воріт.

Вона дивилася на його татуювання, які пульсували болем, і бачила, що він не бреше. Він був таким же в’язнем, як і вона.

— Добре, — прошепотіла вона. — Але якщо ми впадемо, я спалю твій лід першою.

Вони почали свій смертельний танець на плитах. Тарен випускав промені льоду, створюючи тимчасові опори, а Естель своїм жаром корегувала потоки повітря, щоб їх не знесло. Кожен крок був балансуванням на межі життя і смерті.

В один момент плита під ними хитнулася занадто сильно. 

Естель ковзнула, і її нога зависла над прірвою. Тарен миттєво кинувся вперед, обхопивши її за талію і притиснувши до себе. На мить світ зупинився. Вони стояли на вузькому камінні, високо над світом, серце до серця.

Вона відчула, як він здригнувся — не від холоду, а від близькості. 

Його очі шукали її погляду, і в них була не просто тривога — там було щось, що він так старанно намагався заморозити в собі всі ці роки.

— Чому ти не кинув мене? — запитала вона, дихаючи йому в шию.

— Бо ти — мій вогонь, Естель, — прошепотів він так тихо, що вона ледь почула. — Навіть якщо я — твій лід.

Він відпустив її так само швидко, як і схопив, і вони продовжили підйом. 

Але атмосфера між ними змінилася. Це вже не була ненависть, і ще не була любов. Це було болюче розуміння двох приречених душ.

Коли вони нарешті ступили на плато перед великою брамою Білої Вежі, Тарен зупинився біля невеликої ніші в стіні. Він дістав звідти стару, обвуглену книгу, яку явно ховав там раніше.

— Що це? — запитала Естель.

— Щоденник мого вчителя, — Тарен почав швидко гортати сторінки. Його очі бігали по рядках. — Він був Верховним Магом до того, як нинішній прийшов до влади. Він писав про Серце. "Серце не потребує жертви тіла, воно потребує жертви Волі".

— Що це означає? — Естель підійшла ближче.

— Це означає, що Рада бреше! — Тарен закрив книгу, і в його погляді спалахнула рішучість. — Їм не потрібно вбивати тебе, щоб активувати Серце. Їм потрібно зламати твою волю, щоб ти стала їхньою маріонеткою. 

"Знищення оболонки" — це знищення твоєї особистості, а не тіла. Вони хочуть стерти тебе, Естель. Зробити з тебе порожню посудину для Фенікса, яку вони зможуть контролювати.