Розділ 4

Естель заснула, але її сон не був спокійним. Їй снилася мати, яку вона ніколи не пам’ятала — жінка з волоссям, що палало справжнім золотом. 

Вона стояла посеред поля білих лілій, які обвуглювалися під її ногами.

«Естель... — кликав голос. — Серце не може бути замком. Серце — це вогнище. Якщо не дозволиш йому горіти, воно спалить тебе зсередини».

Вона прокинулася від власного крику. Грот був наповнений густим туманом, а дзеркальні стіни сяяли дивним фіолетовим світлом. Тарена не було на місці.

— Тарен? — покликала вона, підводячись. Ноги були слабкими, але вогонь у грудях бився рівно.

Замість відповіді вона почула кроки. Але це були не впевнені кроки Слідопита. Це був звук металу, що волочиться по каменю. Скрегіт. Той самий, що вона чула біля своєї хатини.

З дзеркальної стіни навпроти неї почала виходити постать. Це була вона сама, але інша. Очі її дзеркального двійника були повністю чорними, а з-за спини виростали крила Фенікса, але зроблені з попелу та диму.

— Ти боїшся себе, — промовив двійник голосом Естель, але з тисячею відлунь. — Ти боїшся, що ти — не надія, а кінець. Скільки ще людей мають померти, щоб ти зрозуміла: твоє полум’я не гріє, воно нищить?

Естель відступила, але з іншого дзеркала вийшов Гордан. Його обличчя було блідим, очі — порожніми. 

— Навіщо ти втекла, доню? — запитав він, простягаючи до неї руки, що обсипалися попелом. — Чому ти залишила мене в темряві?

— Це неправда... — закричала Естель, відчуваючи, як сльози закипають у її очах. — Це ілюзія!

— Світло вимагає жертви, — продовжував Гордан. — Ти і є та жертва. Твій Слідопит знає це. Він веде тебе на забій.

Вона відчула, як вогонь всередині знову стає некерованим. Стіни грота почали тріскатися від жару. Естель хотіла закрити очі, зникнути, розчинитися.

— Естель!

Різкий, холодний голос прорізав морок. Чиясь рука схопила її за обличчя, змушуючи підняти голову. Тарен стояв перед нею, його обличчя було порізане уламками скла, а з посоха виривався сніговий вихор.

— Не дивися в дзеркала! — крикнув він. — Це пастка Межі! Вони живляться твоїм відчуттям провини!

— Він сказав... він сказав, що ти ведеш мене на смерть! — закричала вона, намагаючись вирватися.

Тарен зафіксував її погляд своїм. Його холод був зараз її єдиним якорем. 

— Можливо, так і є, — чесно відповів він. 

— Але ти сама вирішиш, як померти — як жертва чи як сонце. А зараз — спали їх! Не стримуйся! Використай свій гнів!

Ці слова стали ключем. Естель перестала боротися з вогнем. Вона відкрила йому всі двері.

— Геть! — проревіла вона.

Біле полум'я вирвалося з її тіла сферою, що розширювалася. Дзеркальні фантоми Гордана та темної Естель розпалися з вереском. Скляні стіни грота вибухнули мільйонами дрібних скалок, які Тарен миттєво перетворив на лід, щоб вони не посікли дівчину.

Коли все стихло, печера була зруйнована. Небо над ними було відкритим.

Естель важко дихала, стоячи в центрі обпаленого кола. Фенікс, маленький і примарний, сидів на її плечі, схиливши голову.

Тарен підійшов до неї. Його білий плащ був пошматований, а на щоці сочилася тонка цівка крові. Він простягнув руку і витер сльозу з її щоки. Його пальці більше не здавалися їй такими холодними.

— Ти впоралася, — тихо сказав він.

— Ти сказав «можливо», — Естель подивилася на нього з викликом. — Ти справді ведеш мене на заклання?

Тарен промовчав, і ця тиша була гучнішою за будь-який крик. Він відвернувся і подивився на гори, що височіли попереду — шлях до Лабіринту Минулого був відкритий.

— Останнє Серце Безсмертного вимагає жертви, — нарешті промовив він. — Так кажуть сувої. Але сувої нічого не знали про тебе. Ходімо. Нас наздоганяють.

На горизонті, там, де щойно була ніч, небо почало затягуватися неприродною, маслянистою чорнотою. Господар Тіней не збирався відступати.

Після вибуху в гроті тиша здавалася неприродною. Повітря навколо Естель усе ще тремтіло від залишкового жару, а крижані скалки, створені Тареном, повільно танули, перетворюючись на густий туман.

Вони рушили далі, коли небо над горами почало набувати дивного, мертвотно-зеленого відтінку. Це не був світанок — це було викривлення простору Межових Земель. Тут сама реальність була схожа на старе полотно, яке почало розповзатися від вологи.

Естель йшла за Тареном, намагаючись потрапляти точно в його сліди. Її босі ноги тепер захищали тимчасові обгортки з магічного льоду, які Слідопит створив одним помахом руки. 

Вони не холодили — навпаки, ізолювали її від крижаної землі, але відчувалися як чужорідна броня.

— Ти мовчиш, — порушила тишу Естель. Її голос був хрипким. — Те, що я побачила в дзеркалах... ти теж це бачив?

Тарен не озирався. Його постать у пошматованому білому плащі здавалася частиною цього суворого пейзажу. 

— Межа не показує чужі страхи, Естель. Вона індивідуальна. Те, що було там — твій власний біль, вивернутий назовні. Якщо ти даси йому волю, він стане реальнішим за твій вогонь.

— Але мій батько... — вона завагалася, відчуваючи, як підступає клубок до горла. — Він справді вірив, що я — це ключ до спасіння. А якщо я — ключ до руйнування? Ти сам сказав, що я — хаос.

Тарен зупинився так різко, що вона ледь не врізалася в його спину. Він повільно повернувся. На його блідому обличчі татуювання тепер пульсували ледь помітним сріблом.