Розділ 3

Холод біля прірви був не таким, як у Срібному Ручаї. Там він був звичним, майже домашнім, а тут — гострим, як лезо бритви, що намагалося розітнути саму душу. Естель стояла на краю, і її важке дихання перетворювалося на золотаву пару. 

Вона відчувала, як за її спиною догорає не просто будинок, а все її дитинство.

Чоловік на мосту не рухався. Його очі були кольору замерзлого озера — прозорі, незворушні й лякаюче глибокі.

— Ти...— Естель затиснула обпечене плече, де тканина сорочки прогоріла наскрізь. — Ти один із них? Слуга Тіні?

Незнайомець ледь помітно кривив губи. Це не була посмішка, радше гірка усмішка людини, яка бачила надто багато смертей. 

— Тіні не знають порядку, вони лише пожирають, — його голос звучав низько, з металевим відтінком. — Я Тарен, Слідопит Ради. І я тут не для того, щоб вбивати тебе, Естель. Принаймні, не сьогодні.

Він зробив крок назустріч по тонкому льоду мосту. Кожен його рух був вивіреним, хижим і водночас елегантним. Естель інстинктивно відступила, і в її долонях знову прокинулося небезпечне мерехтіння.

— Не підходь! — вигукнула вона. — Мій батько... він там! Ми маємо повернутися!

— Твого батька більше немає для тебе, — відрізав Тарен. Його прямолінійність вдарила її сильніше за мороз. — Гордан знав ціну. Він був Стражем, і він виконав свій обов’язок — виграв для тебе хвилини. Якщо ти повернешся, його жертва стане марною. Ти хочеш, щоб він помер задарма?

Естель заціпило. Лють і відчай змішалися в її грудях, і Фенікс всередині неї видав глухий, болісний клекіт. Повітря навколо дівчини почало вібрувати від жару. Сніг під її босими ногами (вона навіть не помітила, як загубила взуття під час втечі) миттєво танув, оголюючи чорне каміння.

— Ти нічого не знаєш про нього! — просичала вона.

— Я знаю про Ключ, — Тарен зупинився за три кроки від неї. — Я відчуваю твій вогонь. Він некерований, дикий. Ти спалиш себе раніше, ніж ми дійдемо до Межових Земель, якщо не закриєшся.

Він простягнув руку. Його татуювання на зап’ястях засвітилися яскраво-блакитним. Естель відчула, як від нього виходить хвиля такого абсолютного холоду, що її власне полум’я на мить пригасло. 

Це не був мороз, що вбиває, це була магія стримування — кайдани, викувані з льоду.

— Моє завдання — доставити тебе до Ради живою, — сказав він, дивлячись їй прямо в очі. — Як об’єкт. Як зброю. Але якщо ти хочеш вижити, тобі доведеться слухатися мене. Кожен твій спалах — це маяк для Господаря Тіней. Хочеш жити? Йди за мною.

Вони йшли мостом, який, здавалося, тримався лише на магії Тарена. Під ними була безодня, заповнена сизим туманом, з якого доносилися звуки, схожі на плач. Естель йшла позаду, обхопивши себе руками. 

Її внутрішній жар боровся з крижаною аурою Слідопита.

— Куди ми йдемо? — нарешті запитала вона, коли міст залишився позаду, і вони заглибилися в ліс, де дерева були покриті не снігом, а кристалами солі.

— В Межові Землі, — не озираючись, кинув Тарен. — Це єдине місце, де Тіні втрачають слід. Там пам'ять стає плинною, а час не має значення. Якщо ми пройдемо їх, дістанемося Білої Вежі.

Естель відчувала, як її сили покидають її. Адреналін, що підтримував її після вибуху в хатині, вивітрювався, залишаючи лише порожнечу й ниючий біль у кожному м’язі. Вона спіткнулася об коріння дерева, і ледь не впала.

Тарен миттєво опинився поруч. Його рука, закута в шкіряну рукавицю, міцно підхопила її за лікоть. 

Естель здригнулася — дотик був холодним, але дивним чином стабільним.

— Ти занадто гаряча, — зауважив він, нахмурившись. — Твій вогонь поїдає твої життєві сили.

Він зняв свій білий плащ і, не питаючи дозволу, накинув їй на плечі. Плащ був дивним: важким, пахнув хвоєю та чимось солодкувато-гірким. 

Як тільки тканина торкнулася її шкіри, Естель відчула полегшення. Блакитні руни на внутрішній стороні плаща почали вбирати надлишок її жару.

— Це... — почала вона.

— Морозне сукно. Воно забере зайве, щоб ти не вибухнула по дорозі..

— Тарен подивився на неї довше, ніж зазвичай. У світлі місяця, що нарешті пробився крізь хмари, він розгледів її обличчя: витончені вилиці, очі кольору індиго і срібне волосся, що сяяло навіть у темряві.

На мить у його холодному погляді щось змінилося. Це не було співчуття, швидше — зацікавленість дослідника, який зустрів щось неможливе.

— Ти не схожа на монстра, якого описували в пророцтвах, — тихо сказав він.

— А ти не схожий на рятівника, — відпарувала Естель, намагаючись повернути собі хоча б крихту гідності.

Він коротко кивнув, приймаючи удар. 

— Я і не рятівник. Я — твоя клітка.

Через кілька годин виснажливого переходу вони зупинилися біля підніжжя скелі, де ховався вхід до невеликої печери. 

Стіни всередині були вкриті природним склом, яке відбивало їхні постаті в тисячах викривлених ракурсів.

Тарен наказав їй сісти в глибині, а сам став біля входу, малюючи на землі захисне коло своїм посохом.

— Ми не можемо розпалювати багаття, — сказав він. — Будь-яке справжнє полум’я — це підпис для ворога.

— Але я замерзаю, — прошепотіла Естель. Незважаючи на внутрішній вогонь, зовнішній холод Межових Земель почав пробиратися до її кісток. — Твій плащ забирає забагато тепла.

Тарен зітхнув. Він підійшов до неї і сів навпроти, на відстані витягнутої руки. 

— Твоя магія і моя — це полюси. Якщо ми зблизимося занадто сильно, може статися колапс. Але якщо ти помреш від виснаження, Рада мені голову зніме.

Він простягнув руки і взяв її долоні у свої. Естель охнула. Це було схоже на те, як окріп зустрічається з льодом. Повітря між ними зашипіло, випустивши тонку цівку пари.

— Дивись на мене, — наказав Тарен. — Не на вогонь. На мене.

Естель підняла очі. Його обличчя було зовсім близько. Вона бачила дрібні татуювання, що пульсували на його скронях, відчувала запах снігу, що виходив від його шкіри. Він почав шепотіти закляття мовою, якої вона не знала, але яка здавалася знайомою на рівні інстинктів.