Розділ 2

Над Естель, заповнюючи собою весь простір маленької хатини, розправив крила Фенікс.

Його пір'я було наче з рідкого золота, а очі дивилися на неї з безмежною мудрістю віків.

Він не був просто птахом — він був частиною її душі, що нарешті звільнилася. Естель дивилася на нього і відчувала дивну єдність: його крила були її руками, його вогонь — її волею.

Птах видав трубний звук, від якого здригнулися гори, і залишки темряви зникли, залишивши по собі лише попіл.

Естель впала на коліна, важко дихаючи. Світло навколо неї повільно згасало, перетворюючись на м’яке мерехтіння.

Кінчики її пальців слабко світилися золотом, а повітря навколо було таким гарячим, що сніг, який залітав крізь розбиті двері, миттєво перетворювався на пару. Гордан піднявся, витираючи кров з обличчя, і подивився на свою доньку з жахом та благоговінням.

— Твоя мати казала, що цей день настане... — прохрипів він. — Але я сподівався, що вона помилялася. Ти не просто моя донька, Естель. Ти — носій Серця Безсмертного.

І тепер, коли Фенікс прокинувся, за нами прийде вся армія темряви.

Слова батька вдарили її сильніше, ніж атака Тіней. «Мати? Вся армія? Все моє життя було брехнею?» — думки роїлися в голові, не даючи спокою.

Раптом фенікс різко повернув голову до розбитих дверей і видав короткий, тривожний клекіт. Естель відчувала, як у її голові пролунав чужий, але неймовірно мелодійний голос, що вібрував прямо в її свідомості:

«Вони не загинули. Ті, що розчинилися — лише розвідники. Господар Тіней відчув спалах. Він уже тут».

Естель дивилася на свої руки, які все ще тремтіли. Птах-фенікс не зник — він зменшився у розмірах і тепер сидів на залишках дубового столу, перебираючи дзьобом своє вогняне пір’я. Його очі-сапфіри пильно стежили за кожним рухом Гордана.

— Що це означає, батьку? — голос Ейлін зривався від суміші страху та гніву. — Яка матір? Ти казав, що вона померла від лихоманки, коли я була немовлям!

Гордан важко сів на лаву, не зводячи очей з фенікса. Він здавався постарілим на десять років за одну мить.

— Я збрехав, Естель. Заради твого спокою. Твоя мати, Іларія, не була звичайною жінкою. Вона була Хранителькою Вогню у Цитаделі Сонця.

Коли Тіні захопили столицю і загасили Серце Світу, вона втекла сюди, на край землі, несучи в собі останню іскру Безсмертного.

Вона знала, що Тіні не зможуть забрати силу, якщо вона буде захована в людській крові.

Він простягнув руку до доньки, але зупинився, боячись обпектися.

— Вона віддала своє життя, щоб передати цю іскру тобі. Ти — не просто дівчина з Срібного Ручая. Ти — живий ковчег для останньої надії цього світу..

«Я не хочу бути надією, — хотілося кричати Естель.. — Я просто хочу бути твоєю донькою!» Але вогонь у її крові шепотів інше. Він вимагав дії.

Ззовні почувся звук, від якого кров застигла в жилах. Це був не крик і не гуркіт, а низька, вібруюча пульсація, від якої затремтіли стіни хатини.

Сніг навколо будинку почав чорніти, перетворюючись на в'язку, маслянисту рідину. Темрява більше не чекала. Вона прийшла за своєю здобиччю.

Гордан миттєво скочив на ноги, схопивши свій зазубрений меч.

— Тікай через задній вихід, Естель! До старого грота в лісі! Я затримаю їх.

— Я не покину тебе! — вигукнула вона, і в її очах знову спалахнуло золото. Вона не могла уявити, як залишить його самого проти цього жаху.

— Ти не розумієш! — Гордан схопив її за плечі, і цього разу йому було байдуже до жару, що йшов від її шкіри. Його очі благали її. — Якщо вони схоплять тебе, світ назавжди зануриться в Льодяну Пустку. Фенікс — це ключ, але твоє життя — це замок. Тікай!

В ту ж мить дах хатини просто зірвало невидимою силою. Замість нічного неба над ними зависла величезна постать у лахах, що здавалися зітканими з нічного кошмару.

У цієї істоти не було ніг — вона плавала в повітрі, а замість обличчя була лише гладка срібна маска без очей та рота. Господар Тіней повільно простягнув довгу, тонку руку до Естель.

Фенікс злетів з місця, перетворюючись на стрімку вогняну стрілу, і вдарив у груди монстра. На мить ніч перетворилася на день. Вибух світла був таким потужним, що Естель відкинуло до стіни, а Гордана збило з ніг.

«Біжи, дитино Вогню! Біжи, поки я тримаю завісу!» — пролунав голос птаха в її свідомості.

Естель бачила, як її батько намагається підвестися, як він махає їй рукою, наказуючи йти.

Сльози обпікали її щоки, перетворюючись на пару, перш ніж скотитися до підборіддя. Це був найважчий вибір у її житті, але погляд батька не залишав місця для суперечок. Вона розвернулася і вистрибнула в пролом у стіні, кинувшись у темний ліс.

Позаду неї палала її домівка — єдине місце, де вона почувалася в безпеці. Небо розтинали блискавки чорного та золотого кольорів. Вона бігла так швидко, як ніколи в житті. Гілки дерев шмагали її по обличчя, сріблясте волосся чіплялося за чагарники, але вона не зупинялася.

Кожен її вдих був сповнений гарячим повітрям, а кожен крок залишав на снігу обпалений слід.

Раптом ліс попереду розступився, і вона опинилася на краю глибокої прірви, через яку вів лише вузький кам'яний міст, покритий кригою. На іншому боці мосту стояла постать у білому плащі, тримаючи в руках дивний посох, що світився м’яким блакитним світлом.

— Я чекав на тебе, Естель, — спокійно промовив незнайомець, знімаючи капюшон.

Це був молодий чоловік з коротким темним волоссям і дивними татуюваннями на обличчі, що світилися в такт його подиху. Естель зупинилася, важко дихаючи. «Хто він? Ще один ворог чи остання соломинка?»

— Фенікс обрав важкий шлях. Але якщо ти зробиш ще один крок, шляху назад не буде. Ти готова стати Сонцем, яке спалить цей світ, щоб дати йому шанс народитися знову?

Ейлін озирнулася назад. Там, над лісом, кружляв її золотий захисник, борючись із темрявою, що закривала зорі.

Вона згадала шрам на обличчі батька, запах своєї хатини та холодний сніг, який тепер здавався їй таким далеким. Стара Естель померла там, у полум'ї хатини.