Глава 1

Зима в прикордонному селищі Срібний Ручай ніколи не була просто порою року — вона була випробуванням на виживання.

Але цього вечора холод здавався особливим, майже живим. Естель стояла на самому краї скелястого виступу, де вітер гуляв найсильніше, і дивилася, як небо затягує густа, важка темрява.

Вона відчувала, як мороз намагається пробратися під шкіру, але дивне, чуже тепло всередині відштовхувало його, створюючи навколо неї невидимий бар'єр.

Їй нещодавно виповнилося дев’ятнадцять. Вік, коли інші дівчата в селі вже думали про весілля та тепле вогнище, мріяли про дитячий сміх у затишних хатинах. Але Естель завжди почувалася відірваною від цього земного побуту. 

Чому я дивлюся на гори, коли інші дивляться в землю? — часто питала вона себе.

— Чому я шукаю відповіді у зірках, яких ми не бачили роками, замість того, щоб радіти вдалому врожаю?»

Вона була іншою, і це було помітно з першого погляду. Її сріблясто-біле волосся, довге й шовковисте, різко контрастувало з грубими вовняними накидками, які носили селяни.

Воно ніби випромінювало власне слабке сяйво, навіть коли сонце ховалося за горизонт.

Селяни іноді відводили очі, зустрічаючи її на вулиці, і Естель знала — вони бояться того, чого не можуть пояснити..

«Чому я відчуваю цей поклик?» — думала вона, стискаючи холодні пальці.

Останнім часом у її грудях оселилося дивне відчуття — ніби там, під ребрами, бився не м’яз, а розпечене вугілля.

Це тепло не обпікало, воно давало сили, але з кожним днем ставало все важчим, пульсуючи в такт із якимось далеким, невидимим серцем світу.

Це було так, ніби вона — лише оболонка для чогось набагато більшого, ніж вона сама.

Риси її обличчя були витонченими, майже аристократичними: високі вилиці, прямий ніс і очі — величезні, кольору глибокого індиго, в яких, здавалося, відбивалися зорі, яких уже давно ніхто не бачив через вічну хмарність.

Вона була стрункою, навіть тендітною на вигляд, але в кожному її русі відчувалася прихована сила, яку сама дівчина ще не могла пояснити.

— Естель ! Скільки можна тебе шукати? — почувся знизу хрипкий, владний голос.

Це був Гордан, її батько. Він важко піднімався стежкою, його постать здавалася масивною скелею на тлі білого снігу.

Йому було за п'ятдесят, і життя не шкодувало його. Кремезний, широкоплечий, він був справжнім воїном у минулому, про що свідчив довгий шрам, який перетинав його ліву щоку і губився в густій, сивій бороді.

Його куртку з товстої шкіри покривав іній, а на поясі завжди висів важкий меч — реліквія, яку він ніколи не знімав. Естель завжди дивувалася, чому батько так міцно тримається за цей меч у мирному, здавалося б, селищі.

— Батьку, дивись,

— Естель вказала на руїни каплиці на сусідньому пагорбі.

— Вона знову світиться. Тим самим дивним, мертвим світлом.

Гордан зупинився поруч, важко дихаючи. Його карі очі, зазвичай суворі, зараз наповнилися тривогою.

Він поклав свою величезну, шорстку від мозолів долоню на її плече.

— Це не світло, дитино. Це передсмертний подих землі. Тіні близько. Ми надто довго затрималися на відкритому місці.

Правила існують не для того, щоб їх порушувати: після заходу сонця вогонь — лише в домі, двері — на засув.

Вони почали спускатися до своєї хатини, що стояла на відшибі.

Кожен крок по снігу здавався їй дивним: вона не відчувала морозу ступнями, навпаки, сніг під її чоботами ніби ставав м'якшим, піддаючись внутрішньому жару.

Я тану... — з жахом і захопленням думала вона.

Коли вони нарешті переступили поріг дому, Гордан одразу ж засунув масивний залізний засув, на якому були викарбувані стародавні руни захисту.

Всередині пахло сушеними травами, старим деревом і залізом.

— Сідай вечеряти, — коротко кинув він, розпалюючи невелике багаття в каміні.

— Завтра на світанку ми підемо до міста. Тут стає надто небезпечно.

Але «завтра» не настало.

Близько опівночі Естель прокинулася від тиші. Це була не та мирна тиша сільської ночі, а важка, гнітюча відсутність будь-яких звуків.

Навіть вітер перестав свистіти в щілинах. Раптом почувся тихий скрегіт — ніби хтось проводив гострим металом по каменю зовні. Серце Естель пропустило удар.

Тепло в грудях відгукнулося болісним поштовхом, ніби попереджаючи про неминуче.

— Вони тут, — прошепотів Гордан, уже стоячи біля вікна з оголеним мечем. Його обличчя в слабкому світлі згасаючого каміна здавалося кам'яною маскою.

Естель підхопилася з ліжка. Її нічна сорочка здавалася занадто тонким захистом проти того, що чекало за дверима. Раптом масивні двері, укріплені залізом, просто розлетілися на тріски, хоча ніхто по них не бив. У приміщення вповзла холодна, липка темрява, від якої перехоплювало подих.

Із цієї темряви виринули постаті. Тіні. Вони не мали облич — лише порожні оболонки, зіткані з диму та ненависті, з палаючими синіми очима.

Гордан заревів, як поранений звір, і кинувся вперед. Його меч розтинав повітря, але він проходив крізь Тіней, як крізь туман. Один з монстрів збив чоловіка з ніг, і Естель побачила, як крижана лапа заноситься над серцем її батька.

Ні! Тільки не він! Я не дозволю темряві забрати єдине, що в мене є!» — думка спалахнула в її мозку, як іскра в пороховому льоху.

— НІ! — закричала вона.

В цей момент тепло в її грудях вибухнуло. Це був не просто крик, це був наказ самої природи.

Весь біль, весь страх і вся любов, що вона тримала в собі роками, перетворилися на чисту, некеровану енергію.

Естель відчувала, як магія розриває її зсередини, перетворюючи кожну клітину тіла на провідник світла.

Це було боляче і водночас прекрасно — наче вона нарешті зробила перший справжній вдих за дев'ятнадцять років.

З її долонь вирвалося полум’я, але не звичайне — воно було білим, як її волосся, і золотим, як сонце. Кімнату заповнило світло такої сили, що Тіні миттєво почали випаровуватися, видаючи звуки, схожі на шипіння розпеченого металу у воді.