Серце

Серце

*

Ранок був холодним. Смерть була сьогодні ближче ніж мені здавалося. Ось, вже цілує вона мої білі вуста, вже до серця пробирається, крізь зимовий мороз, біль. І вже не було відчутно лівої руки, а до горла підібрався зловісний клубок задушливості. Незважаючи на мінусову температуру, тіло спітніло в гарячому здриганні – останньому відлунні життя. І про що я думала? Про смерть? Ні, про те як моє молоде тіло їстимуть черв’яки, діти чорних мух.

А прокинулась я у білій палаті, під білими простирадлами. Я була наймолодшою у відділені. Двадцяти чотирьохрічна дівчина, худорлява, постійно хвора. Але незважаючи на це, я не відмовлялася від міцної чорної кави і цигарок. Все дуже легко пояснити – моя душа була старішою за тіло, а серце належало душі.

Я завжди хотіла бути такою як вони – талановитою і відомою американкою. Стала лиш пацієнткою кардіологічного відділення винниківської лікарні.

Юрій Дмитрович, головний лікар відділення, усміхався при огляді. Але в його очах, насправді, було стільки печальних історій. Чи вірив він у виздоровлення своїх пацієнтів? Чи вірив він у те, що наші серця сильніші за душевні хвороби двадцять першого століття? Він не знав точно, що це, адже закінчував університет, коли ми тільки народжувалися, у роки байдужості.

Коли я народилася, моє серце мовчало. Саме він, Юрій Дмитрович, молодий і ще невпевнений кардіолог, вселяв у малі тіла спонтанний стукіт. М’яз починав битися, підкорившись гарячим жилавим рукам цього красивого лікаря. Він не знав, що вселяє у наші серця жовтизну цього світу. Що ми – ангели, виживши під його руками, станемо цинічними монстрами, що повірили в песимістичність цього світу.

Лікар приходив до мене двічі на день. Він невдоволено цокав, дивлячись на мої набряклі, обвислі груди. Дослухувався до музики найніжнішого співу мого тіла. Тихо взявшись за лисину, він записував на моїй кардіограмі незвідані мною знаки і цифри. Щось було в його очах таке, чого не могла знайти я у своїх. Можливо, це було життя, відблиск його надавав його очам красу.

Юрій Дмитрович прибігав, наче рицар, коли у хворих починався приступ. Він безжально хватав тремтячу руку і встромляв голку шприца з життєдайною речовиною. Потрапивши в його відділення, ти підписував договір із богом, проти якого смерть була безсила. Вона лиш сумно відступала, відпускаючи зі своїх кістлявих кулаків наші ранені серця.

Того ранку він лиш усміхнувся і майже шепотом промовив:

• Не бійтесь, Христино, разом ми переможемо, – він торкнувся моєї худої руки своєю великою і теплою долонею.

Мені здалося, що цим дотиком він передав мені силу на ще один подих, на ще одне життя. Я промовчавши, повернулася у палату.

Звідки мені було дізнатися, що йому сподобались мої кістляві руки, широкі стегна і повні груди мої?

• його погляд і дотик дарував мені біль. Серце стривожено вибризкувало загустілу кров, створюючи бар’єри. Я не жила, не ковтаючи, прописані ним, пілюлі. Спостерігала, коли він йшов переодягнений додому. У звичайному светрі і штанах, він однаково скидався на лікаря, доктора медичних наук. Я проводжала його, коли він покидав лікарню у чорному грубому плащі і з сумкою з-під ноутбука. Там були наші історії – карти наших сердець. Він залишав важкі сліди в снігу. А приходячи додому, відкривав папку з моїм іменем і, потираючи стомлені очі, знову перечитував записи.

**

Вперше в житті мені захотілося жити. Дихати цим отруєним повітрям, щоб бачити його темні очі, торкатися його сухих рук. Але я знала, що рано чи пізно, вона переможе наді мною, не відпустивши моє серце. Чи буде справедливо затягнути його в таке життя? Але такі питання були зайві. Хтось вже втягнув нас у цю гру, не питаючи дозволу.

Мабуть, помітивши мою засоромленість, він, заносячи нові дані в карту мого лікування, посміхнувся і тихо прошептав:

• У вас дуже красиві руки? Ви знаєте це? Можна я доторкнусь до них?

Він не дочекався відповіді. Його рука була тепла, не зволожена живильними кремами, висушена зимовим морозом. Він пройшовся пальцями по зап’ястю, перейшовши на долоню, роздивлявся її, наче хотів поворожити – прочитати правду про мене, і зупинившись на пучках фалангів, нахилився і цілував мою руку, наче солодкі губи красивої коханки. Мені стало гаряче, рука спітніла, і я засоромлено вирвала її з цього раю. А він ще не хотів зупинятися, мовчки і пристрасно перейшов на мої розрум’янені щоки, неспинно попрямував до вуст. Я навіть забула, що знаходжуся у лікарні. Забула, що він мій лікар. Тільки насолоджувалася смаком його кавових губ, поки не прийшла вона. Вдаривши мене своєю смертельною блискавкою, пройшлась усім тілом. Впустивши свій яд у схвильований м’яз, скрутила його у смертельному корчі. Рятівна мікстура була поруч, вона невагаючи, здавалося зі швидкістю світла, розтеклась по венах, і я знесилено задрімала на його руках. Прокинулася я вночі від жахливого барабанення по підвіконню, падав дощ, хоча ще зранку температура була мінусова. Це була не моя палата, замість чотирьох ліжок, на яких завжди хропіли розтовстілі жінки середнього і старшого віку, тут пустувало одне. Мене перевели. Хтось навіть попіклувався про мої речі, вони охайно лежали на тумбочці, що стояла поруч. Якийсь час я дивилась на сусіднє, старанно застелене, ліжко. Стукіт не припинявся, але вслухавшись у тихе тікання годинника, я знову заснула, наче притулилася до його теплих грудей, слухала пульсування його здорового і мужнього серця. Але сон не довго втримав мене у своєму полоні. Відкривши очі, я побачила його, він лежав навпроти мене, на місці мого неіснуючого сусіда, у медичному халаті і білих штанах із зеленою смужкою, в білій сорочці і шкарпетках. Його очі були закриті, але він не спав. Я спостерігала як думки, заполонивши його розум, змушують його високе чоло тривожитись. Він наче здогадався, блиснув сріблом своїх очей. Усміхнувся кутиками вуст і протягнув руку до мого ліжка. Я покірно пустила свою на зустріч. Він тепер усміхався сильніше, дозволивши визирнути білосніжним зубам. Було так тихо, здавалося тільки наші серця перекликаються, випромінюючи імпульси в темну порожнечу кімнати. Я сіла на край ліжка, милувалася його світлим лицем. Він був красивішим за будь-якого бога. Дрібні морщини прорізали шкіру. Вони, наче чужі спогади, не дозволяли йому забувати.