2

Бо, де скарби ваші, там і серце ваше буде.

Новий заповіт: новітній переклад.

Аристарх переступив жовту стрічку, якою було перекрите місце злочину. До взуття огидно прилипала змішана багнюка з пожовклою листвою. Вітер нещадно хлистав в обличчя, обвітрюючи і без того суху шкіру молодого чоловіка. Аристарх ненавидів осінь. Одвічна мигичка, похмуре небо, слякота та активування злодіянь мерзотника, за яким він гнався скільки себе пам’ятав. Вервольф – саме таке Аристарх дав прізвисько вбивці, який лишав своїх жертв майже головного органу – серця.  Більше за все, чоловік в своєму житті хотів піймати мерзотника, який вбив його молодшу сестру Соломію.

Аристарх чудово пам’ятав день, коли сестра не повернулась додому, як батьки не знаходили собі місця, а поліція нічого не могла вдіяти. Об’яви і розвішані по всьому місті фотокартки Соломії, не дали результатів, тіла її так і не знайшли, аж доки не почалась перебудова закинутого яблуневого саду. Рештки кісток в перемішку з тваринячими і звичайно без жодного сліду ДНК. Аристарх з дитинства спостерігав, як мама, вбита горем доньки, сама всихала відмовляючись від їжі. Він її втратив занадто рано. Тато, який не зміг пережити інформацію про знайдені рештки, і врешті-решт Аристарх залишився один з несамовитим бажанням віднайти вбивцю і покінчити з ним.

Вервольф полював лише в сезон осені. Його жертвами ставали молоді красиві дівчата, чиє волосся було заплетене в дві косички, а головною відмінністю їхньої зовнішності була наявність клаповухості. Він всім вирізав серце, вміло, і міг скласти конкуренцію самому досвідченому хірургу.

Будучи підлітком, Аристарху було складно зрозуміти схему вбивства, розслідування, тоді він мав лише жагу віднайти Вервольфа. Наразі він мав значок,зброю і багаж знань. Ця осінь мала стати для злочинця останньою.

Все йшло, як за розкладом,  перше жовтня – третя жертва. Він завжди вбивав двох на місяць, першого числа і двадцять першого. Чи мало ці числа якесь значення – Аристарх не знав.

Детектив постукав до дверей будинку, де стався злочин, і йому відразу відчинили двері. На порозі стояв п’ятнадцятирічний хлопець у в’язаному светрі вимащеному в кров та босими ногами.

— Заходьте, — без емоцій промовив хлопчик, погляд якого був пустий. — Вона там лежить, — він вказав рукою на вітальню. — Я прихожду завжди вчасно зі школи, сьогодні затримався. Грав з однокласниками в футбол. Прийшов додому, а вона… — він опустив голову, але не плакав. — Мовчки тут спочиває і не відгукується. Я викликав швидку і поліцію. Зателефонував мамі, вона вже їде з роботи.

Аристарх дивився на підлітка, відчуваючи протяг холодного повітря просякнуте запахом крові. Він зайшов до вітальні, перед цим одягаючи захисні бахіли. Команда судово-медичної експертизи працювали, фотографуючи все навколо. Він підійшов до тіла, нічого нового – розрізаний одяг на груднині, відсутність життєво-потрібного органу і обережний хірургічний шов, який закриває страшенну порожнечу в грудях жертви.

— Детектив, — тихо промовив хлопчик, смикаючи Аристарха за пальто. — Якби я вчасно додому повернувся, вона б жила, так? Це моя вина?

Зі сліз хлопця покотились сльози, а його підборіддя затряслось.

— Це не твоя вина, — скупо промовив Аристарх ледь торкаючись маківки хлопця. — Той, хто це зробив, обов’язково потрапить до візниці. Я тобі обіцяю.

Аристарх направився до дверей, коли один із працівників криміналістики буквально викрикнув навздогін. Її голос був до тремтіння неприємним і надто писклявим як для дорослої сформованої жінки.

— Аристарх Олександрович, ви повинні на це поглянути!

— Я знаю його почерк, він не лишає слідів.

Аристарх навіть не обернувся.

— Цього разу лишив! — жінка наполегливо привертала увагу детектива.

Аристарх роздратовано розвернувся, швидким кроком долаючи відстань від дверей до тіла.

— Ваше ім’я?

— Моє?

— Я точно не в жертви запитую!

— Єсенія Богданівна Яровіцька.

Молода жінка сиділа над тілом, з невеличким прозорим пакетиком, в які зазвичай завертали речові докази. Перед нею був розкритий робочий чемодан, де знаходились пінцети, ліхтарики, колби з рідинами та інші речі, які допомагали в криміналістиці.

— Пані Яровіцька, не витрачайте даремно мій час. Він коштує занадто дорого.

— Але тут справді…

— Спочатку зробіть експертизу, порівняйте ДНК* і РНК. І лише в тому випадку, якщо щось дійсно знайдете, покладіть на мій стіл – особисто свій висновок, і тоді я перед вами вибачусь. Ця волосина може бути її брата, матері, собаки врешті-решт!

— Або вбивці.

— Пані Яровіцька, я вам все сказав.

— Коли ви втратили віру?

Єсенія дивилась в очі детектива, не відводячи погляду, продовжуючи сидіти на коліннях в ногах жертви. Аристарх нічого не відповів, лиш нагородив колегу презирливим поглядом, а потім покинув будинок.

Аристарх стільки разів марно мав надію, і кожного разу його чекала невдача. Він навчився абстрагуватися, читати висновки експертів і лише тоді робити власний логічний підсумок. Саме завдяки цьому вмінню він тримався на плаву, окрім ненависті до Вервольфа, і продовжував працювати над іншими справами не облишаючи цієї.