Глава 10

Сергій

Медсестра робила вже десь третю крапельницю за день.  Трохи вже дістало ,це все ,але ще трохи залишилося. Я лежу в пустій палаті і думаю. Чому моє життя таке? Чому? Точніше,за,що? Якщо почати розповідати все по порядку,то можна слухати це до безкінечності. Тому я постараюся швидше розповісти. В цій лікарні я лежу уже не один рік. Все почалося десь три року назад. Я був на тренуванні з плавання. І все йшло добре. Але,як мені тільки плисти. Я відчував ,як моє тіло якось оніміло. Я був не рухомий.  А й в цей час у мене також заболіло дуже серце. Того я не зміг більше плисти. Мене доправили до медпункту ,а звідти уже до кардіолога. Прийшовши до кардіолога,той нам нічого конкретного не сказав. Ну як же,це все наша медицина,яка у нас на вищому рівні. Але лікар направив нас зробити деякі медичні дослідження,вони якось називалися якимось хитромудрим словом ,але я ,як завжди, забув. Але вже не важливо,ми зробили ці дослідження і вони в мене показали серцеву  недостаченість . І звідти моє щасливе життя закінчилося. І почалося.... Тривале лікування, аналізи,лікарі і т.д.  Лікарі ,які мене лікували дивувалися,як я взагалі ще живу. Спочатку я думав ,як вони можуть таке казати. Але потім я змирився з цим. І якось відносився більш-менш нормально. Я знав ,що маю скоро померти. Я морально готувався до цього. Звичайно,вмирати геть не хотілося. Бо я такий молодий і ще багато чого не встиг зробити,як би сказала моя бабуся. Але що поробиш,таке життя. Але одного дня до нас прийшла надія. У вигляді лікаря. І він сказав ,що мене може врятувати лише пересадка серця. Але  ж для цього потрібен донор і ще до того,він має мені підійти. Але де знайти цього донора,оце вже питання. Але у мене і моїх батьків була надія. Але з кожним місяцем вона слабшала. І коли через рік ніхто не знайшовся. Я зневірився. Хоч мої батьки і намагалися не втрачати надію,я знав ,що я маю померти. Ось така моя доля. І ось зараз вже другий рік я лежу тут  після того ,як лікар сказав нам про надію. Але надії немає. Але тут до мене швидко залітає мама:

–Синку,я тільки що розмовляла з лікарем. І він сказав,що вчора в автокатастрофі загинув хлопець . Це дуже сумно,але лікар перевірив того хлопця і ось ,що дізнався.  Цей хлопець може бути твоїм і донором,– вона проговорила це на одному подиху. І на її обличчі сяяла щаслива усмішка. А я... Я  не знаю, на що мама  надіялася. Вона думала,що я тут буду скакати від щастя. Але ні, такого чомусь не сталося ,мені чомусь була шкода того хлопця. Він , напевно,був щасливий і мав все. А тут бац. І все життя обірвалося.

–Мамо,а батьки цього хлопця згодні віддати серце свого сина?

– Ну любий,хіба це важливо . Головне , що ти житимеш.

– Мамо,по -моєму я тебе щось запитав,–я вже починаю злитися

–Ну добре. Батько цього хлопця згоден,бо ми йому добрі гроші заплатимо. Я це знаю,бо йому потрібні ці гроші,бо його фірма на межі банкрутства. Про мами хлопця не знаю, напевно,її якось чоловік умовить. А от сестра трохи бунтувала. Я бачила,як вона розмовляла зі своїм батьком. І була геть яка  розлючена.  Але я також трохи чула їхню розмову,те ,що ця дівчина вважає ,що її батько хоче продати серце сина. Ось так от. Синку,ти мене чуєш?

Ні,я вже в той момент її не чув. В моїй голові роїлося багато думок. Чимось я з  цією дівчиною був згоден,бо ти втрачаєш близьку людину і ти життя не бачиш,а тут ще дізнаєшся ,що серце твого брата можуть віддати,чорт знає кому. І ти з цим нічого не зможеш змінити. А й ще батько за це серце хоче гроші отримати. То взагалі капець. І як ця дівчина все витримує ? 

–Синку,ти мене чуєш? З тобою все нормально?–спитала мама.

–Ні, все нормально. Просто я думаю чи змогла би ти продати моє серце?

–Сергію,про ,що ти взагалі кажеш. Звичайно,ні . І навіщо ти це питаєш?

–Ні? А , якщо б мені вже не можна було домогти? Змогла б?

–Ні,все одно ні.

–Ну тоді ,як цей батько може продати серце свого сина?

–Я не знаю,але , якщо б не було цього серця,то ти не будеш жити. Хіба ти не хочеш жити ?– спитавши це ,вона зам'ялася.

Я й сам не знав відповіді на це питання. Ні, я звичайно хочу жити. Але... Є одне велике але. Ці три роки лікування пройшли ,як ціле життя. І я його прожив дуже довго. І ще стільки мрій я поховав заживо. Коли мої друзі ішли на побачення,я йшов на процедури. Коли вони святкували випускний,я лежав в лікарні. І ось так все життя. І в такі моменти я навіть не знаю чи потрібне мені таке життя. Але зараз ,щоб не обтяжувати себе маминими допросами ,то краще скажу їй те, що вона хоче почути.

–Хочу,мамо,хочу. Але зараз я хочу трохи поспати,–сказав я

–Добре,синку,я піду. А ти добре виспися,–сказавши це,вона вийшла , залишивши мене наодинці зі своїми думками.

Любі друзі,ось така от не дуже весела історія Сергія,він ніби все життя провів у лікарні. А тут у нього з'явився шанс на життя ,та чи зможе він ним скористатися. Дізнаємося вже скоро...

Люблю)) ваша Валерія Гроус