Глава 7

Я вийшла на вулицю і побачила маленький синій бусик. Ось це , напевно,і є мій транспорт. Наш сторож Толя чекав мене уже в машині. Я сіла туди , мовчки кивнула головою на знак привітання. Ми поїхали ,а я собі думала. Що ж мені скаже цей Петренко? Навіщо йому потрібно зі мною говорити. Хоча,я , звичайно, знаю чому він хоче зі мною поговорити. Бо до приїзду батьків я єдина  найближча родичка, сестра як-не-як. Цікаво,вони вже сповістили батьків про трагедію? Я думаю сповістили, і батьки вже  , напевно, вилітають з Нью-Йорку першим рейсом. Але зараз їх тут не має,в той момент ,коли вони мене так потрібні,їх немає . Хоча, звичайно,це вже таке не вперше. Я вже звикла вирішувати свої проблеми самостійно. Життя навчило. З таким думками я під'їхала до відділення поліції. І  сказала:

–Дякую,дядю Толю,що підвезли мене.

– Та нема за що. Звертайся, якщо що.

Я кивнула. І залишивши його,пішла в будівлю.  Ця будівля була дуже похмура і навіювала сумну атмосферу. Хм, звичайно,як відділення поліції може бути радісним. Зайшовши всередину,я була шокована.  Бо там царував повний хаосЛюди моталися з кабінету до кабінету , щось кричали і доказували .Пробираючись, через весь цей безлад і купу людей  я добралася до чергового.

–Здраствуйте,де я можу знайти начальника Петренка?– я вирішила не церемонитися,а зразу казати чітко і конкретно для чого я тут.

– З  якого  ви питання?

Мене вже цей черговий почав бісити ,ну чому не можна зразу мене направити до начальника.

– У мене з ним назначена зустріч.

–Я зараз подзвоню йому і спитаю ,чи можете ви піти до нього? І як мені вас представити?

–Таліна Ковальська,– сказала я ,бо саме цим ім'ям він до мене звернувся по телефону.

Поліцейський кудись наклацав,комусь і подзвонив і сказав мені:

– Можете йти. Йдіть прямо по коридору  , потім поверніть направо і там кабінет №15. Вас там вже чекають.

Я розвернулася і пішла туди,куди сказав мені йти черговий. Вже біля кабінету мої коліна затряслися і я відчула ,як до мого горла підкачується комок сліз . Ні ,не зараз. Хоч як я не хочу туди йти,я мушу . І я повинна бути сильною. Я це все витримаю. Я витерла сльозу і зайшла в кабінет. Там мене вже чекав достатньо гарний молодий чоловік. Високий ,накачений,років тридцяти, ідеальна зачіска та просто красень. Він ,я думаю мрія всіх дівчат. Йому не в поліції треба працювати,а в модельному агентстві . Можливо,б я і звернула на нього увагу,якби ми не були в таких обставинах. Але зараз мені було байдуже,який він на вигляд. Бо я  сюди прийшла не за цим. Він підійшов до мене і показав рукою на вільний стілець. Я сіла і стала чекати,як нам почати розмову. Він взяв всю ініціативу в свої руки.

–Добрий день,Таліно! Чи ,як мені краще до вас звертатись?

–Називайте мене Ліною.

– Добре,тоді ви називаєте мене Володимиром. Це я вам здвонив по телефону. Бо ви єдина особа,до якої я зміг додзвонитися. Ваші батьки вже вилетіли з Америки і вони завтра вранці вже будуть тут. Ліно,я знаю, зараз вам дуже важко слухати про все,що я зараз вам скажу. Але ,будь ласка,послухайте мене до кінця,не перебивайте. А лише потім зможете задати свої питання. Добре?

Я кивнула.

–Ну тоді я почну. Я тобі розповім все з самого початку. З ранку нам в управління подзвонила людина і сповістила про трагедію. Ця людина бачила все і скоро свідок приїде до нас у відділення і ми з ним ще раз поговоримо. Чому ще раз? А тому що я вже бачився з ним і уважно його вислухав . Але ,щоб все було по–офіційному він повинен буде приїхати до нас у відділення і розписати конкретно, що він бачив,так вимагає закон. Але зараз трохи не про це. Як тільки головний з управління дізнався про аварію. Він назначив мене слідчим і відповідальним за цю справу. І потім я зразу поїхав на місце подій. І ось ,що ми знаємо. По словам свідка,в машину твого брата влетіла величезна фура. Ми цю інформацію ще перевіряємо ,наші спеціалісти вже працюють і ось яка вийшла в нас версія. Водій фури,їхав після нічної зміни і був дуже втомлений. Він втратив контроль і  почав засипати по дорозі і ,коли вже вантажівка почала врізатися ,він не встиг зреагувати і натиснути на гальма. Він врізався в машину твого брата. Ми опитали цього водія і він не став заперечувати,не став тікати . Він признав свою вину. Його посадять. Суд дасть йому найбільший срок ,я про це подбаю. 

Я сиділа і намагалася переварити всю інформацію,яку тільки ,що отримала. Мені було дуже важко це слухати.  І я взагалі не хотіла це слухати. Хотілося просто сховатися під ковдру,щоб мене ніхто не знайшов. Але я повинна бути сильною заради брата.

Я мовчала,я не знала,що мені сказати ,але чоловік додав:

–І ще. В машині було двоє. Перший –чоловік , друга– жінка.

Соня......

–Вона....вона жива?

–Вона і дитина дивом вижили.

Я видихнула з полегшенням. Вона жива. Але про ,що це каже  поліцейський.

–Яка дитина?

–Ця дівчина вагітна,–сказав він. А я сиділа в шоці. Як так? Чому вона мені нічого не сказала. І чи знав брат про це? Брат... Я знову згадала про нього. Я  знову захотіла плакати ,але не можна ,я повинна бути сильною.

Здається,цей Володимир побачив мій стан. І налив мені чогось міцного і сів поряд зі мною.

–Випий це , тобі стане легше. Ти не знала ,що ця дівчина вагітна?

–Ні. А де вона зараз?

–Вона зараз в лікарні, в неї  невеликі подряпини,струс мозку та інше. Та загалом жити вона буде. І з дитиною все добре . Зараз вона там повинна трохи полежати відпочити ,а завтра– післязавтра її вже випишуть.

–Я повинна поїхати до неї.

–Ліно,ти , звичайно,поїдеш до неї,– і коли це ми перейшли на « ти»,та загалом, не важливо.– Але  зараз в тебе є трохи важливіша справа.

–І ,яка ж це? Сидіти з тобою розмовляти?–мене вже почало це бісити. Чому він мені вказує ,чому я не можу побачити свою подругу.

–Ліно,твій брат дуже постраждав у цій аварії. І цю процедуру,яку тобі будуть проводити. Зазвичай,проводять батькам. Але твоїх батьків ,тут поки не має і ця процедура вже не може чекати. Тому це витримати повинна ти.