Глава 6

Прийшла я до тями тільки у нашому медпункті.  Ой господи,як голова болить.Я хотіла сісти,але мені  сказати,що треба полежати. Я почала згадувати ,як я тут опинилась.  І в одну мить я згадала все. Брат... Пекучі спогади обпекли моє лице. Я почала плакати. Пухкенька медсестра,Тамара Іванівна налила мені якихось ліків і сказала випити. Я сіла і випила ліки ,мені ніби полегшило. Тамара Іванівна підійшла до мене і міцно обійняла:

–Дитино,я тебе зараз розумію ,як ніхто,бо сама рік тому втратила батька.  Зараз тобі буде важко, проте пройде час і тобі стане легше. Знаєш,люди кажуть,що час лікує ,але вони праві і ні . Просто подивитись на мене. Вже рік пройшов,як я втратила батька. Але рана в мене до цих пір болить. Але  ти не я . Бо ти сильна і зможеш це все пережити. Ти в мене спитаєш звідки я знаю,що ти сильна? А я тобі відповім хоч я і не була знайома з тобою особисто,але я тебе часто бачила в університеті і бачила, як ти себе поводиш з іншими. І знаєш ,що я тоді подумала ,коли тебе побачила. Я подумала ,що ця дівчина не дасть себе принизити і вона завжди зможе за себе постояти.  І її ніхто,чуєш ніхто не зможе зламати,–сказавши це,вона обійняла мене ще міцніше.

Я сиділа і думала про все ,що вона мені сказала і зрозуміла ,що таких слів підтримки  я не  отримувала , навіть,від рідної матері. Бо у словах які мені сказала медсестра,не було жалю,а було лише співчуття до мене. Але її погляд,яким вона на мене дивилася, ніби казав :„Ти все зможеш. Ти сильна”. І я повинна такою бути і жити далі. Бо мій брат завжди казав:«Життя-це найголовніше,що ми маємо і ми повинні прожити це життя на повну». І я буду підтримуватися його девізу і буду жити ,і буду все це робити заради нього. Я витерла останні сльози і спитала:

–Тамаро Іванівно ,що мені робити далі?

–Ліно,час покаже,а ,що саме тобі треба робити підкаже твоє серце. Але зараз  ,Ліно, до тебе прийшов наш ректор і він має сказати щось важливе. Я його запрошу сюди, якщо ти не будеш проти.

Я просто кивнула. Мені на той момент було просто вже байдуже. Але я повинна триматися. До кімнати зайшов старенький чоловік з великими вусами. Це був наш ректор Дем'ян Володимирович.

–Ліно,я все знаю і я дуже співчуваю вашій втраті. Бо твій брат був золотою людиною. Яку всі любили і поважали.

–Серьйозно? Ви співчуваєте? Та,що ви можете відчувати? Помер мій єдиний брат. Чуєте,єдиний брат. Та вам до лампочки до мене й мого брата. Вам головне потрібен ідеальний імідж. Що ви такі молодці, допомагаєте студентам. Знаєте,я вже бачу цю рекламу «Університет Шевченка допомагає студентам у скрутних становищах» Але знайте ось , моделлю у цій рекламі я не буду!!– прокричавши це все ,я сіла . Я втомилася, голова , здавалося зараз розірветься на шматки. Ну ось я знову зірвалася,я намагалася бути сильною,але не вийшло.

– Ліно, я розумію, що вам зараз дуже важко і тому я не буду вести з вами пусті балачки,які нікому з нас не допоможуть. Я лише маю сказати,що з вами хотів поговорити начальник поліції Петренко,–сказав він і простягнув мені візитівку.

Там була адреса та й де я можу знайти цього Петренка.

–І якщо ви захочете туди поїхати,вас туди може відвести наш сторож Толя ,–ще згодом додав він.

Я мовчки, кивнула на знак подяки. І зрозуміла,що просто  ні за, що накричала  на чоловіка. Можливо, він просто виразив свої щирі почуття. А я так на нього наїхала. Але зараз це вже не важливо, бо я повинна їхати в поліцію.

–Я туди поїду,–впевнено сказала я .

–Толя,вже чекає вас на вулиці.

–Добре, зараз вже йду.

Я хотіла вже йти,але тут мене зупинила Тамара Іванівна:

–Ліно, якщо тобі колись буде щось потрібно,то знай ,що ти завжди можеш на мене розраховувати,–сказала вона і міцно обійняла мене.

–Дякую,–сказала я і вийшла з кабінету.