Розділ 11. Дім -- такий дім

що завершує першу частину повісті.

... Тібо добирався до рідного королівства майже два місяці. Важко, довго, вдовольняючись випадковим лісовим харчем, а часом — жебракуючи в маленьких селищах. Він оминув пустелю з півночі, коли, нарешті, біля Мертвяцьких боліт зустрів та заарканив здичавілого фестрала. Важко сказати, як тварина потрапила сюди, однак, скоріш за все, за чудернацьким збігом долі, то був саме той фестрал, якого Касько втратив, тікаючи колись із Наргарду.

Верхи, майже без свідомості, він увійшов у місто, й подався навпростець до палацу...

Біля Джерела його тієї ночі чекала Рімея.

Побачивши знайому постать у мінливому напівсвітлі, вона схопилася на ноги, ніби прокинувшись, дякуючи усім богам Відомих Земель...

За тим пройшов місяць, коли вже вона виходжувала герцога в маленькій кімнатці на горищі таверни. Коли він спав, при мінливому світлі свічок, вона пестила його засмаглі щоки й оплакувала всіх — і Кассіана, і Грінгара — бо думала, що ті померли... Вона думала: яким він прокинеться: таким як там, у страшних печерах, або іншим, створеним до життя у цьому світі... Довге темне волосся розсипалось по подушці.

Коли Тібо прийшов до тями, усе, здається, пішло на добре. Вони не поспішали повертатися до палацу: занадто довго зранку пили запаморочливо-ароматну каву, що приносила Феліна, натхненна їхніми стосунками; невідривно дивились один на одного у напівпітьмі пізнього ранку, який не пропускали до кімнати важкі завіси. Нарешті, Рім не втримувалася, посміхалася, як дівчисько, відводила погляд...

Блукали провулками й дегустували, не впізнані, різні сорти драконячих сліз у вузеньких забігайлівках, за високим столиком у кутку... Ходили на нічну службу до Храму Вражаючого Доторком, всотувати місячне сяйво, монотонний спів та містичні чари того безглуздого дійства, посміхались один до одного без слів... Пестили один одного вночі так, як не робили це ніколи до того: до тремтіння, до останнього окрику, що виривався, наче пташка, з маленьких дівочих вуст...

Утім, щастя не може тривати вічно. Та й навіть скільки-небудь довго, як не благай. Настав час герцогу знову зайняти трон, придворній чаклунці — місце біля нього. Рімея стала помічати ознаки відчуження в очах коханого. Ледь помітні й від того такі страшні. Обов’язок та пристрасті кликали його.

... Того ранку вона збиралася сама. Стояла навпроти дзеркала у крихітній кімнатці, поправляла пишні складки сукні з ніжно-рожевої органзи. Подумки прощалася зі своїм тихим щастям...

Потік сонячного сяйва сьогодні не стримували товсті, зібгані по краях віконниці гардини: у повітрі кружляли золотаві блискітки, огортаючи, ніби магія, прекрасну діву з сумними очима кольору льоду. Руде кучеряве волосся сяяло золотом у цьому мареві: їй надзвичайно таке пасувало...

На дворі герцог уже чекав на неї: бездоганно вбраний, на чорному скакуні, підтримуючи за повід молоду білу кобилку... Вона зійшла сходами під поглядом ошелешеного натовпу та відвідувачів, що, онімілі, гронами звисали з вікон таверни. Обійняла Феліну, яка ледь помітно шмигала мокрим котячим носиком. Швидко та легко сіла в сідло, просунувши у стремена маленькі ніжки у розшитих золотом черевичках. Поглянула в очі Тібо... Той також дивився на неї.

... Того дня в тронній залі палацу Гельгаруму королева Ганнара, схилившись на троні, силкувалася прийняти важке для себе рішення.

Її обступали мовчазні радники, а окрім них — так само мовчазні, дивні, лякаючі люди у сірих мантіях, з обличчями, схованими в каптури. Лиш один, високий чоловік, стояв найближче до Королеви, відкривши голову, й розмовляв із нею. Миршаве руде волосся на голові та рідка борідка могли би справити враження нікчемності, якби не чіткий, магнетичний тембр голосу, що, здається, здатен був умовити будь-кого...

Королева прикрила очі тонким зап’ястком із дорогими каблучками. Її стан сьогодні вкривала розкішна сукня з чорного атласу — на знак скорботи за сином, що завершувалася нижче талії надміру пишною спідницею. Денне світло вигравало на тканині.

-- Ваша Величносте, -- вів тихо та наполегливо високий рудий чоловік. -- Ми не маємо права зволікати довше. У місті блукають чутки, дивні настрої. Люди бажають знати, хто їхній майбутній король.

-- Так, Мельхіседеку, знаю... Я все знаю, але... -- говорила Королева утомлено.

-- Ви все ще плекаєте надію, -- завершив її слова темний маг, кивнув. -- Я розумію. Розумію, проте...

-- Влада не терпить милосердя... Так само, як і інших почуттів...

Він поштиво помовчав. За тим повів далі:

-- За тиждень, гадаю, ми завершимо процес Пробудження, й Ваш старший син, Кріштан, зможе зайняти місце коло Вас.

-- Проте ви казали... Ви казали, це неможливо... Потрібно здобути серце Білої Дракониці, інакше Пращури не зглянуться. Ви обманювали мене. Через це я послала Тібо, мого дорогоцінного Тібо, у пазурі смерті, -- тепер вона дивилася на нього прямо, чорними розгніваними очима.

Мельхиседек витримав той погляд. Спокійно знизав плечима:

-- Орден не має влади над волею Пращурів.

Цієї ж миті оздоблені важкі двері відчинилися, до трону швидкою ходою попрямувала процесія — Тібо, Рімея та люди з особистої охорони герцога.

Вони спинились перед присутніми, Рімея та наближені схилилися на одне коліно, Тібо кивнув на знак вітання до враженої Ганнари: