Розділ 10. Жертва (закінчення)

* * *

Ніхто не відав про те, що тієї ночі Тінь знову завітала до майстра Ніколаса до його убогого прихистку...

Двері прочинилися в ніч; місячне сяйво засліпило сонного бороданя.

-- Збирайся, -- мовила Біла Жінка. -- Час настав.

* * *

Коли сонце сягнуло зеніту, обдарувавши бранців своїм останнім промінням крізь отвір нагорі, вони відчули той характерний, нестерпний сморід...

Хоч якими б слабкими були — обидва миттю схопились на ноги, рухані хвилями адреналіну, що виплескувався у кров.

Тібо схопився за Глом (його він ховав саме для такого випадку), став перед Кассіаном, частково закривши його плечем.

Вони майже нічого не встигли зробити.

Мрець, з’явившись у печері та усвідомивши ситуацію, видав лютий рев! Відтак, кинувся до Тібо і — хоч той був вельми управним у двобої — двома порухами відкинув бранців до протилежної стіни. Підтягнув якоюсь магічною силою втрачений герцогом меч, розломив його навпіл, як тонке деревце, відкинув геть, наче мотлох.

Тібо лежав, не рухаючись, у дальньому кутку печери. Каська ж, також напівпритомного, чудовисько схопило за одяг і потягло углиб свого лігва...

* * *

... Йому пощастило отямитися ще до того, як Істота завершила свій маршрут. Як видно, йшли якоюсь довгою підземною галереєю, майже неосвітленою: лиш важкі кроки, шурхіт каміння та сморідне дихання міг відчувати Кассіан. Миттю отямившись, він прошепотів закляття:

-- Ет ме фіндар берга... рум!...

Полум’яна куля враз вирвалася з долоней! Зрекошетила об стіну, обпікши й потвору, і самого мага. Та замислене вдалося! Скелет випустив Каська, на мить спантеличений нападом.

Той, як велося, кинувся бігти. Звісно, не маючи гадки куди...

Важкі кроки стрясали печеру, а потойбічний рев за спиною надавали утікачеві нелюдської наснаги...

Згодом — він погано розумів це — поштовхи почулися ще й згори. Вони гучнішали, зі стелі посипалося каміння. Нарешті, біг потвори позаду, здавалося, затих — натомість, тепер він мав рятуватися від брил, що летіли йому на голову...

... Світло увірвалося під склепіння, засліпивши... А за ним -- лопотіння величезних крил срібного кольору! Касько, захеканий, виснажений, безпорадно притулившись до стіни, не вірив своїм очам!

У проломі виднілися обриси дракона, а на ньому верхи — чоловіка у чорній мантії! Той нахилився і простягав руку.

-- Кассіане!!! Хутчіш!

-- Майстер Ніколас?! Це Ви!

Він побачив, як Потвора, отямившись, почала розкидувати завали каміння, голосно лютуючи, в двадцяти кроках від нього.

Ігнар бився попід склепінням, наче метелик у банці. Ніколасу ледь ставало сил утримувати його.

-- Тут є ще одна людина!! -- заволав Касько.

-- Ми не маємо часу! Сили дракона слабшають! Магічне поле надто нестабільне!

-- Я не можу кинути його!!

-- Він не витримає довше! Всі загинемо! Кассіане, благаю тебе!..

Той до болі замружився. Предки! Він ненавидів усе це!

За тим... зібрав останні сили й стрибнув під склепіння — так високо, як на таке здатен маг-недоучка...

Ніколас ухопив його сильною рукою, допоміг видертися на спину дракону, що з пронизливим криком поспішав покинути це прокляте місце.

... Ще не раз потім він згадуватиме той момент. Ту слабкість духу й тіла. Ні, він не герой. Що б зробив Тібо на його місці? А біс його зна. Напевне, той би точно не мучився цим так, як він. Утім... зараз його плоть була надто вистражданою, а думки — надто плутаними, щоб мати змогу всерйоз проаналізувати свої вчинки. Тепла рідна кров Ігнара під сріблястим покровом луски зігрівала. Вітер свистів повз вуха, поки Ніколас скеровував дракона на схід, до Наргарду.

Він заплющив очі. Сильніше уп’яв пальці поміж жорсткої луски, притулився до спини дракона... “Пробач мені!” -- повторював подумки, не сповна розуміючи, до кого звертається. Аж поки важкий сон не поглинув, не розчинив те, що було навкруги. Так само, як і те, що вирувало всередині.

* * *

... Коли герцог Тібо отямився, поряд не було нікого.

Краплі вони гучно розбивалися об каміння десь у глибині. Глупа зловісна темрява клубочилась, погрожуючи виповзти звідти, звідки зазвичай з’являвся кат, поглинути, розчинити...

Герцог потер забиту потилицю, обережно розім’яв шию. За тим повільно підвівся, оглянувся навкруг, помітив, що Глом знищено.

Шурхіт гравію у цьому місці міг здатися ревом каменепаду, та він прямував до устя печери, не звертаючи на те уваги.

Темрява охопила й поглинула високий стрункий стан. Він повільно входив до світу, куди жодна людина ще не ступала добровільно.

* * *