Розділ 10. Жертва (початок)

“Ні світло, ні тінь,

Ні добро, ні зло --

ні жива, ні мертва,

у печері — Жертва.

На троні сидить,

Кістками гримить

Усіх упускає --

нікого не відпускає.

Колись то було --

по колу пішло.

Віки промайнуть --

Усіх заберуть,

а Його на пил не зітруть”.

(загадка бабці Іне)

Локації та персонажі:

Лихоманкові Хащі.

Сміхотливі Урвища — непрохідні хребти, що оточують Долину Древніх.

Жертва.

Мутна брудно-зелена водичка заспокійливо хлюпала об край плоту, проте Каськові й товарищам те хлюпання, що вони його чули вже котрий день, починало здаватися зловісним.

Комахи дзижчали, огортаючи мандрівників нестерпною хмарою, сонце і волога також робили цю “річкову прогулянку” вельми неприємною...

-- Якщо ми вийдемо звідси (у чому я, відверто кажучи, сумніваюся)... -- вів Ґрінґар, повільно виколупуючи ножем із лівого передпліччя настирного паразита; той, навпаки, з несамовитим дзижчанням пнувся закопатися в плоть.

(Птара спостерігала за цим, кривлячись від огиди, Трістрам та Касько мали звичний похмурий вигляд).

-- Так от, одного разу у наше поселення занесло чужинця. Не знаю достеменно, хто се був. Він правив сам зі слугою невеликим кораблем, що (як і його господар) не був схожим ні на що у Відомих Землях... Багато всього він розказав нам. У тому числі — про ті гори, що оточують Долину Древніх... Є у них якесь прокляття, щось, що вбиває кожного, хто насмілиться поткнути туди свого носа... Лиш на початку, після падіння Міста Янголів, коли магічні поля ще не стабілізувалися, низинним варварам, -- він кинув погляд на Птару, -- як вам відомо, вдалося проникнути туди й добряче побенкетували. А потім... Навіть сам хитрий Попін загинув у Сміхотливих Урвищах.

Ґрінґар, психанувши, колупнув жука й відкинув подалі. Тільце комахи гучно хлюпнуло у воду.

На дощату долівку потекла темна цівка крові з пораненого передпліччя, тож він поспішив залити рану драконячими сльозами (у нього ще лишалася дещиця цього скарбу).

Друзі мовчали. Вони були загорілі, занедбані й украй утомлені після чергових двох тижнів походу Лихоманковими Хащами.

Касько обережно поглянув на герцога, що, стоячи на носі плоту, спиною до них, удивлявся вперед. Зараз він зовні нічим від них не відрізнявся. Його волосся сплуталося, одежа зносилася, руки вкрилися засмагою і пилом. Дві третини його людей, що вирушили з Саккерем-ай-їі, забрали Лихоманкові Хащі, й, судячи з усього, тим, хто лишився, не було приводу чекати на іншу долю...

“Безумство шукачів?” -- замислився Касько. -- А може... це в нас хвороба слабкості духу?

Нарешті, Трістрам голосно зітхнув.

-- Що ж, -- він повів долонею довкола. -- Судячи з усього, вибору не маємо. Хто б ризикнув зараз зануритися в ліс?

-- Я пас, -- буркнула Птара, висловивши загальну думку.

Ґрінґар заходився перемотувати онучі й уже не чув їх (він, як завжди, був дієвий і дбав здебільшого про власні зручності).

Тібо наблизився тихо, як він умів, у м’яких королівських чоботях.

-- Кассіане, заміни мене, -- чи то наказав, чи то попрохав він майже втомлено. Погляд його все ще видавав королівську зверхність. Чи упертість? “Хлопчина. На рік чи два молодший од мене”, -- мимоволі подумав Кассіан, а вголос відповів:

-- Радий служити, мілорде!

Він вийшов на “капітанський мостик” -- сильний, красивий та міцний. Герцог мав не настільки привабливі риси — здавався трохи зависоким худим юнаком, можна сказати, пасував у цьому перед охоронцем. Та в битві Тібо, що вчився вправлятися зі зброєю майже з ясел, ясна річ, не мав Каська за конкурента. Як і у крутості норову.

Скориставшись тим, що хлопець відділився від друзів, він наблизився до нього з-за спини.

-- Мілорде? -- Касько злегка злякався.

За ними з відстані слідкувала Рімея, що, мовчки зносячи вологу спеку, сиділа під змайстрованим для неї навісом із розгорнутим на колінах фоліантом.

-- Я не мав часу подякувати тобі за те сприяння, що ти надав мені під час... мого поєдинку з потворою у Сакрумі, -- незатишний вогник у його очах пропалював душу хлопця огидним неспокоєм.

-- Я робив лиш те, що було в моїй компетенції та моїй скромній змозі, -- уклонився поштиво Кассіан.

“Були б ми у Гельгарді, цікаво — ти б убив мене чи зробив своїм рабом?” -- подумалося знову мимоволі. Добре, що вони були не в Гельгарді.

Тібо гмикнув. Начебто вдоволено.