Розділ 5. Кішка у зашморзі

Нові персонажі:

Одро Клай -- “Поштовий Щур”.

Феліна — господиня таверни “Кішка у зашморзі”. Готує кращі в Гельгарді “драконячі сльози”, уміє зберігати таємниці...

“Люди полюбляють боротьбу, коли це безпечно та весело, -- думав Одро Клай, долаючи галерею між Краб’ячою та Головною вежами. -- Або принаймні, коли це просто весело”.

Він задоволено посміхнувся, мружачи оченята під відблисками сонця на морському плесі. Одро не міг згадати, від кого чув цю фразу, що приносила йому сьогодні стільки задоволення. А загалом — день був чудовий!

Він зупинився на мить, помилувавшись верхівкою Бузкової вежі, такої гордовитої й далекої за сонячним серпанком. Подумав про те, як уже не раз фіксував збурення магічних полів, що линули від неї, проте ніколи не був здатен піймати Ніколаса, або зібрати бодай мінімум необхідних доказів, щоб посіяти сумнів в серці Кха-Ноора. Але сьогодні на Раді, після провалу на Отруйних Шпилях, а надто — після втечі Ігнара, без сумніву, буде чудовий день для нього...

Одро Клай, голова магів-траскрипторів, інстинктивно потер долоні, які, через травму при народженні, тримав завжди на рівні грудини. За це, дивнувату поставу та вираз обличчя, вірогідно, і отримав своє прізвисько. А втім, Поштовий Щур, маг п’ятого ступеню, щиро йому дивувався, позаяк хоча й вважав щурів розумними, та все ж не рівнею собі...

Він почувався цілком непоганою людиною. Людиною, що не скаржиться на життя, хоч занадто часто переживає тягучий біль у травмованому хребті, який можливо зносити лиш у тиші й самотності, пестячи й годуючи улюблену ласку. І це було цілком природно — пояснював він собі й охочим, -- суперництво між інвенторами і транскрипторами. Ба більше — корисно. Хоча перспективнішими він, звичайно, вважав останніх: навіщо винаходити формули в той час, як Древня Цивілізація лишила їм, своїм нащадкам, багатий спадок, який лиш треба прочитати. І Одро готувався стати саме тією людиною, яка подарує ці незамінні знання Людству...

За годину в Головній вежі збереться Колегія магів Наргарду, де Ніколас виступить головним обвинуваченим. Ось тоді він, Одро Клай, зможе, нарешті, довести свої стійкі підозри щодо некомпетеносносты головного мага-інвентора й, можливо, щодо його зв’язку з Одреном Темної Сутності... А поки — є трохи часу порадіти життю, похвалити себе, зокрема, за те, що корисна боротьба в чергове дозволить акцентувати увагу на проблемі, за необхідності -- перерозподілити ресурси для її вирішення.

-- Люди полюбляють боротьбу, -- промугикав він непомітно сам для себе.

-- Доброго дня, Майстре Одро.

-- До... доброго дня, Рімеє, -- він зупинився, трохи порозмисливши, що вона може знати по справі.

“А мала достоту схожа на тітку!” -- промайнуло в думках, проте Одро швидко відкинув їх — не до речі, не зараз; за тим рушив далі.

До місця зібрання Щур прямував Розправленим Крилом, бо знав, що Ніколас піде Перебитим: вони завжди так робили, аби якнайменше зустрічатися в коридорах Академії.

* * *

Тим часом у Бузковій вежі Ніколас теж готувався до Ради. Тінь, як не дивно, зволіла сьогодні з’явитись у світлі, навпроти віконниці. Її пряма, як у статуї, постава напівпропускала залляті сонцем морські краєвиди, а промені, заломлюючись крізь нещільну субстанцію примари, створювали грайливу веселку.

Маг стояв навпроти неї задумливо, все ще з пов’язкою на плечі. Останніми днями він повсякчас удавався до знеболювальних замовлянь, проте не це хвилювало його найбільше. Минув тиждень, як зник Ігнар, а разом з ним — і його учень. Бувший учень уже, напевно...

Переслідування Каська, що втік тієї злощасної ночі на маленькому швидкому фестралі, не дали результатів, і наразі Ніколас поняття зеленого не мав щодо того, куди обидва вони поділися.

-- Ти передчуваєш поразку, -- припустила Тінь.

-- Це не важливо. Хоча раніше я б дав іншу відповідь. Схвалення Колегії тут не грає вирішальної ролі.

-- Ти боїшся наслідків.

-- Боюся. Але не тих, про які ти питаєш.

-- Ти відчуваєш провину.

-- Так... Нема сенсу це приховувати, -- він на мить замовк. -- Я хотів усе виправити, тієї ж ночі. Але на встиг. Він виявився швидшим... Втім, зараз це вже не має значення.

-- Ще має.

Ніколас вдивлявся вдалечінь, крізь примару, наче намагався там щось розгледіти. Він думав про Каська й про ту невелику надію, що жевріла у ньому, коли він згадував про можливу звістку щодо нього, яку невдовзі мав принести посланець.

-- Не певен у цьому, -- відповів він Тіні. -- Як і в іншому. Можливо... можливо, рішення -- зовсім в іншій площині... -- прошепотів він наче сам до себе.

Дорогою на збори Колегії Ніколас також зупинився в галереї, навпроти прольоту, що відкривав оку вид Краб’ячої вежі — обителі Поштового Щура. Так гнітюче він почував себе хіба що в студентські роки, коли не здав вчасно фоліанта до бібліотеки й мав мисленну розмову з Майстром Шепотом.

Він прибув до зали зібрань раніше за інших, зупинився посеред її тиші й величі, у світлі, розбитому на мереживо вітражами, попід химерним візерунками тонких кам’яних арок склепіння. В кінці зали поки що пустувало крісло Кха-Ноора.