Розділ 3. Подвиги потребують оновлення

Тут мова піде про те, що Касько побачив Місто Веж геть не таким, яким про нього марив. Він зустрів тут купу людей, та не досяг мети... А втім, нерідко начебто неважливі на перший погляд події починають довгий, особливий шлях у твоєму житті... Так само — й зустрічі. А трохи потайна рудоволоса дівчинка, що зголосилася допомагати тобі з магією, може стати справжнім другом. Або не лише другом. Або — зовсім не другом...

Декілька нових героїв та мікро-локацій:

Артефактаріум — чи не єдине цікаве (з погляду Каська) місце в Академії, де зібрано магічні артефакти й відбувається відпрацювання магічних навичок студентами. Займає розлогі зали нижніх поверхів Наргарду й подейкують, у віддалених його частинах можна справді заблукати...

Бібліотека — місце, яке ненавидить Кассіан. Чому — дивись нижче.

Лекторій — місце, в якому Кассіану дуже нудно. Але йому подобаються велетенські кольорові вітражі, що правлять тут за вікна.

Рімея — трохи потайна рудоволоса дівчинка (авжеж, саме та :), що виринула в уяві Автора, наче Гриць з конопель, і тепер допомагає Каськові з магічними вправами.

За тим дні в Наргарді потяглися нудні, геть не такі, як він собі їх уявляв.

Кассіана лютило сите студентське життя, сповнене книжок та замовлянь. Спочатку він хотів пробитися до Кха-Ноора, пояснити йому, що не має права застрягати тут, поки його рідне селище потерпає від дракона... проте Великий Майстер був майже недосяжний для молодших учнів. І згодом, у вирі повторюваних обов’язків, Касько утратив на це надію.

Люди та події тут (хоч як би різноманітно не виглядали) за суттю були однакові.

День починався і тривав у Лекторії, Бібліотеці чи Артефактаріумі. Кращі маги світу, носії знань Давньої Цивілізації, передавали таємниці своєї професії неофітам у просторому амфітеатрі. Попервах Касько відчував захоплення, сідаючи на старезні дерев’яні лави, помережані посланнями минулих поколінь та формулами їхніх жартівливих заклять. Втім, невдовзі бездіяльність почала гнітити його. Тож тут, у різнобарвному мерехтінні гігантських вітражів, він відчував себе одиноким бранцем — жертвою своїх власних сподівань.

Голос старезного Майстра Птаха невдоволено гримів над лавами, старанно скрипіло пір’я. А над усім цим здіймалися величні сцени дракономахії — складені з різнобарвних шматочків скла, наче з уламків його розтрощених мрій...

Трохи веселіше було в Артефактаріумі, де відбувалося відпрацювання магічних навичок.

З-поміж інших учнів Каськові подобалася Рімея — вона була розумна, влучна й готувалася стати могутньою чаклункою. Рімея була дочкою самого Аделазіуса Холодного, утім, подейкували, батько противився її навчанню через давню родинну трагедію і суперечку з магами Наргарду... Вона часом допомагала йому, посміхаючись тонкими вустами та чистими льодинками очей на бездоганно білому обличчі.

Що він справді ненавидів — то це вічну необхідність навчатися в Бібліотеці.

Бібліотека займала найбільше приміщення — цілковиту Бежеву Вежу, а її нескінченні полиці губилися в темряві над головою. За бібліотекаря правив Майстер Шепіт — найогидніше з видимих Каськом створінь, що нагадувало гігантського восьминога, заспиртованого в величезній колбі з мутнуватою жижею.

-- І як він має вказати мені місце манускрипту... -- прогугнявив від несподіванки хлопець, вперше побачивши Майстра.

-- Він навіє це тобі в думках, -- почувся веселий голос з-за спини й догори пурхнула дівчинка років чотирьох на прозорих райдужних крильцях. -- Або мені, Ельзі-піксі, а вже я допоможу-у-у...

Майстер Шепіт мав найсильніший дар телепатії з усіх істот, що будь-коли населяли Світ. І “боржників” він умів дістати влучно, не полишаючи своєї колби — він приходив до них уві сні...

Щовечора Касько вертався в маленьку келію, яку ділив з рудим хлопчиком-однолітком, проте розмовляти йому не хотілося. А що йому хотілося? Хотілося чаклувати, бути вправним воїном... Вбивати драконів так, як він убив Цвіркуна... або іншими способами... Як швидко забувся його подвиг...

Бульбашки зі світляками біля їхніх ліжок тьмяно освічували кімнату, навіювали сон, в який Касько щоразу поринав із задоволенням, бажаючи лише, аби сьогодні його не відвідав бібліотекар.

О, так, була ще одна людина, з якою він мусив спілкуватися. Його наставник. Це був повний провал.

Кассіан з Ніколасом любили одне одного, наче кішка з собакою. Відтак усе “наставництво”, на жаль, зводилося до періодичного обов’язку підопічного заносити стоси книжок до Бузкової Вежі, кожну з п’ятиста сходинок якої Касько проклинав особисто...

-- Зрозумій, -- казала бездоганно-розважлива Рімея, бовтаючи ніжкою у білій панчосі. -- Великі чаклуни невтомно працюють над вирішенням наших проблем. Майстер Ніколас не одну сотню років б’ється над розробкою закляття проти летючих ящурів, маючи мінімум спокою та відпочинку.

Її руді кучері контрастували з похмурим небом в арці вікна, на підвіконні якого вона сиділа. Колір обличчя ж — зливався з цим небом. Кассіан зітхав. Можливо, він дійсно не надто вправний до навчання...

Від певного часу Касько тікав до своїх сновидінь. Це, як і за часів гніту Даммоя, була його єдина безпечна, особиста територія.

Він марив тим, про що мріяв: битвами та перемогами, зустрічами, розмовами, дією. Фантазії дивним чином перемішувалися зі спогадами та пророцтвами. Останні уводили його в часі різними стежками, віщували смерть, славу, забуття, невпинно вертали назад до розпуття, наче він був прикутий до нього фантомними ланцюгами... Часом він бачив матір чи Діндін, а іноді — Рімею, відчайдушно бурмочучи уві сні: