Розділ 2. Курва!!! або Поворот долі

В якому з’являється багацько другорядних героїв, трапляється дещо дивовижне, про що Касько навіть і не мріяв, а також вчергове пояснюється очевидна для знавців істина про відсутність принципової різниці між робочими якостями пегасів та фестралів...

Кассіан ішов безлюдним шляхом у напрямку цівки білого диму, що сповіщала про недалеке вогнище.

Вже біля години як він вийшов з лісу і почав наближатися до селища, ознакою якого правили охайні, щойно зорані городи.

Кассіан був голодний, щасливий і злий. Запах смаженої баранини лоскотав нутрощі.

Ішов п’ятий день його подорожі. Він покинув Дрібногір’я, потайки сховавшись у гарбі торговця вжитими речами — чи не єдиної людини, що мала здатність (або волю) перетнути перевал. Там, серед затхлого мотлоху й минулорічного коріння (єдиного “товару”, що можна було виміняти в тутешніх селищах), він ледь не помер на ранок від весняного холоду, повторюючи крізь цокіт зубів, наче молитву, свою кровну обіцянку... Потім блукав лісами, ледь не зіткнувшись із бандою.

Тепер він був занадто голодний, щоб ховатися.

Цівка призвела до дерев’яного муру укріпленого поселення. Вартові обшукали прибульця та супроводили до грудки людей, що розміщувалися за великим тесаним столом під навісою, в безпосередній близькості до вертелу та запаморочливого запаху смаженого м’ясива. Хлопець постав перед ними, наче привид — виснажений та лютий, шаленими очима уп’явшись у рудого вожака.

Останній одразу впадав у вічі; то був ще зовсім молодий чоловік, примітний не кремезною, проте міцною статурою, вогняним волоссям та нахабним поглядом безумовного лідера зграї. Каська вивчали чисті, мов блакить, насмішливі очі. Щодо хлопця -- той наразі не міг визначитись між цікавістю та почуттям невимовного голоду, що зі зрозумілих причин здолало його саме тут і зараз.

-- Опору не чинив, -- пробубонів неохайний вартовий, більше схожий на лісового розбійника. Рудий відпустив його жестом.

-- Хто?

-- Кассіан...

-- Звідки?

-- З гірських селищ.

Товариством прокотився тихий присвист.

-- Нарешті хтось із тих доходяг зважився, -- мовила жінка; як і вожак, вона була невисока, але міцна — і зовні, і... за духом, -- швидко зрозумів хлопець, відвівши очі.

-- Налийте йому супу, бо зустріч із “хоробрим горцем” може бути недовгою.

Далі з Кассіаном повелися вже трохи як із гостем: всадовили за грубо тесаний стіл, підсунувши під носа тарелю зі хмарою пари — божественно-ароматної, неймовірної...

-- Іж, -- мовила жінка. -- Дивно, що байстрюки Аранни ще не всіх із вас пожерли...

Той нічого не відав про Аранну, але якось почав здогадуватися, про що йдеться: він був кмітливий.

-- Ігнар зник багато років тому, -- відповів Касько стримано, сьорбаючи суп. -- Але Даммой налітає.

Жінка присвиснула:

-- От курва! Тільки й здатен, що ловити комашок!

Касько обомлів. Цікаво: чи тут хтось чув про тактовність?

-- Не ображайся на Ханку, будь ласка, -- до них підсіла дівчина, цього разу тендітна, наче гірська квітка. Її довге чорне волосся та приємний голос нагадали рівнинну річку, а надто заспокоювали лагідні сірі очі під чорними дугами брів... -- Життя в нас теж сурове.

-- Не в іншому бо світі живемо, -- додав смаглявий чоловічок, що досі мовчав.

І раптом Касько здогадався.

-- Ви — гноми! -- гукнув він дурнувато, мабуть, від стресу.

Невисокі люди перезирнулися.

-- Полукровки, -- кинув вожак. -- Хто — нащадки гномів, а хто... може, й самих ельфів, -- він ніжно поцілував у чоло дівчину з чорним волоссям.

Лише один чоловік, останній з компанії, вбраний у чорну довгу мантію, був звичного зросту. Спіймавши на собі погляд хлопця, вишкірився.

-- Я не з них. Котійяр, маг-геоконструктор.

-- Він з Наргарду, -- пояснила Ханка. -- Навідується до нас, коли має час, та рятує...

Кассіан почав здогадуватися, яким чином селище лишалося незайманим, проте всі раціональні думки тієї миті відбила згадка про Наргард. Він кинув ложку, підстрибнувши на місці: навіть до їхнього селища доходили чутки про Академію лицарів та магів.

-- Мені саме туди і треба! -- прошепотів він так, наче освідчився.

-- Воу, хлопче! Тобі до кого — до лицарів чи до магів? -- очі рудого сміялися.

-- Та до будь-кого! -- випалив Кассіан.

Рудий зміряв його:

-- Та ні, тільки до магів. І те, -- почухав насичену їстівними рештками бороду, -- якщо пощастить.

Усі засміялися.

-- Що, Котійяре, візьмеш собі підмайстер’я?

Маг спитав із крихтою серйозності:

-- А навіщо тобі це?

-- Я поклявся вбити Даммоя!

-- Ого-го! -- тепер він бажав вбити ще й безсоромну Ханку. -- Гадаєш, що той малий покидьок — найбільше зло у світі? Та він лише один з багатьох...

-- Як? Є й інші?

-- Ви, певно, в горах, зовсім дикі? Не чули нічого про Рід Аранни?

-- Ні... -- зніяковів хлопець. “Тепер, -- подумав він із відчаєм, -- вона ще й буде мене повчати”.

І Ханка почала його повчати...

... Із прадавніх давен жили в злагоді Люди й Дракони... Чесно кажучи, не знаю я, що з цього — правда, що — люта брехня. Оповім лиш те, що чула. Й те, що бачила сама...

Касько витріщався на гномесу, сповнений жаху й захоплення.

... А бачила я: Усипальню Темної Тиші, що віднайшли її маги Наргарду кілька років тому. Найсильнішого і Наймудрішого, Тіні на Сонці, Нездоланного чоловіка Аранни. Та нині лиш його білі, мов сонце, кістки спочивають під холодним склепінням усипальні — то сумна і жахлива картина...

Давні літописи оповідають, як Темна Тиша та його королева правили світом мудро і справедливо. Та щось сталося. Його вбили (вбили Нездоланного!) -- підступно, невідомим способом, бо майже ніхто з нині живих не здатен подолати дракона...