Розділ 1. Люди полюбляють боротьбу

Локації та персонажі:

Наргард, Місто Веж — давнє місто, що, за легендами, єдине лишилося від Давньої Цивілізації, встоявши у війні з Родом Аранни. Місце розміщення Академії магів та лицарів.

Дрібногір’я — забутий усіма глухий кут Відомих Земель. Його нечисленні селища деякими драконами розглядаються як зручне й безпечне місце харчування.

Кассіан — завзятий хлопець з Дрібногір’я, що має мрію вбити Даммоя.

Даммой — дракон, мала крилата курва, що знущається над селищем Каська.

Ігнар — його більш адекватний, проте зниклий брат.

Ніколас — маг, виконує особливе дослідницьке завдання від Колегії магів Наргарду.

Тінь — примара, примарна проява.

* * *

Якщо Ти думаєш, що знаєш щось про Звіра — я скажу тобі, що ти, напевно, не знаєш нічого. І не дізнаєшся — доки не побачиш його на власні очі, не відчуєш запах і жар його розпашілих м’язів.

Я розповім тобі, як саме це відбувається. Ти відчуваєш поштовхи, що термосять тіло, а піт тече за воріт навіть у мороз, коли дихання стає білою парою.

Та ти нічого не відчуваєш в ту хвилину: ти робиш те, що закладено в тобі Природою і зовсім трохи — Розумом. Природа наказує бігти, а розум в останню мить примушує заклякнути в кошарі, бо йнакше викажеш і себе, й інших. А інші — то маленькі тільця, що принишкли, тремтять і туляться до тебе, наче миші.

Ти все помічаєш безпомилково: гамір на вулиці, Його наближення. Сморід з Його пащі. Оцінюєш розмір щелепи (чи підріс від минулого разу?), бачиш тьмяний блискіт луски на досконалих опуклостях тіла, що хвилюються темною маслянистою поверхнею в русі...

Бажання й неспроможність — ось що володіє тобою з кожним приходом Звіра. Бажання й неспроможність жити.

Він хапає худобину — одну чи дві, що верещать, мов ошкварені. Кігті впиваються в обвислі кендюхи, вичавлюючи кров та нутрощі, і ти радієш цьому вереску, оскільки він лине не з твоєї горлянки...

Доки це триває, ніхто не ворушиться, бо так наказує робити бабуся Іне: сморід худоби відбиває Йому нюх, й корівник стає чи не єдиною можливістю врятуватися слабким.

Худоба волає, малеча тремтить, тулячись один до одного. Доки ви ховаєтесь, дорослі намагаються битися: стріли й списи з кам’яними наконечниками злітають в небо, проте відбиваються від лускатої броні... Аж ось, утамувавши голод, Він іде. Серце вчиться битися наново.

Ти виходиш на вулицю, просякнутий смородом: тваринного лайна та крові. Кажуть, коли люди бояться, вони теж смердять...

У небі чорна цятка виблискує вже в далечині, в променях тьмяного сонця. На землі ж іще лишається Його луна: галас, плач. Ти знову вчишся відчувати.

Щораз Даммой вбиває трьох-чотирьох мешканців селища. Він почав налітати щопівроку відтоді, як зник Ігнар. З тим ми мали менше клопоту: давали йому одну жертву на рік, а той відганяв від селища брата. Це були прийнятні втрати. Але щось сталося...

Так чи інакше, це мусить припинитися. Ми мусимо вбити Звіра. Я мушу це зробити, хоч бабця Іне каже: “сиди в яслах, мале вовченя, та не висовуй свого носа!”. Та я, Кассіан, виросту і вб’ю Даммоя. Знайду чарівний меч на кшталт Глому, легенди про який розповіда бабуся, та вб’ю Ненаситного — це я повторюю собі щоночі, засинаючи, наче молитву. І це я подумки обіцяю Йому, спостерігаючи його відхід. Повторюю це, доки чорна цятка не зникне за обрієм, не зникне з відображень в скляному оці коров’ячої голови, що лишається лежати собі на дорозі у темно-червоній калюжі.

* * *

День Майстра Ніколаса починався завжди однаково: постійність, щоденні ритуали тримали його існування, наче хребет.

В кімнаті було ще темно, проте на сході, над Зрадливим морем уже з’явилася світла цятка, почавши стрімко зростати.

Світло поволі наповнювало неширокий простір його кам’яної обителі — келії на верхівці Бузкової вежі, що була найвищою з веж Наргарду та, як казали, першою зустрічала світанок та зорі. Море сповнювало світ монотонним шелестом. Життя здавалося свіжим та загадковим.

Молодий маг відчував, що відпочив, не зважаючи на мінімальну кількість годин для сну, якими себе обдаровував. Піймав із сонячним відблиском відчуття легкого хвилювання, що навідувало його, мабуть, хіба що в дитинстві. Це було незвично, й, він був певен, мало скоро скінчитися.

Ніколас підвівся з ліжка, недовго ходив кімнатою, прокидаючись. У всіх вузьких віконницях виблискувало на диво спокійне сьогодні Зрадливо море. За півгодини у двері постукали: похмурий низький чоловік приніс їжу. Опісля сніданку Ніколас вдягся й розпочав роботу.

Келія була його кабінетом. Простір біля вікна займав масивний дерев’яний стіл та високі шафи, забиті фоліантами. На функцію вітальні натякало масивне дерев’яне крісло біля дальньої стіни. Власне, воно було створено, щоб полегшити йому роботу, однак Ніколас одного дня відсунув його: тепер воно призначалося — воно існувало — лише для одної мети, у чому б він ніколи, ні за яких тортур, не зізнався б, у першу чергу — собі.