Розділ 1. Захисник із тіні

Перші місяці після тієї доленосної серпневої зустрічі на галявині стали для Гордія найважчим іспитом на витривалість.

​Його внутрішній звір, відчувши близькість Істинної, вирував щоночі. Кожен повний місяць перетворювався на катування: вовк рвав лапами землю в хащах, вив на місяць і просився до неї — туди, де в маленькому дерев'яному будинку на краю селища спала Божена. Але Гордій тримав його у залізних лещатах своєї волі. Він щодня нагадував собі: один хибний крок, один надто гарячий порив — і він налякає дівчинку назавжди.

​Він мусив вибудувати міст до її серця цеглина за цеглиною. Без магії, без примусу, без хижого тиску.

​Привід стати постійною частиною її життя знайшовся швидко. Дім лісника стояв трохи віддалено від основного селища, і десятирічній Божені доводилося щодня ходити до школи через довгу паркову алею та дві малолюдні вулиці. Для хлопця, який у свої сімнадцять вже мав зріст під метр дев'яносто й ширину плечей справжнього бійця, це була ідеальна позиція.

​Осінній ранок видався вогким і холодним. Жовте листя накрило асфальт мокрим килимом, а з боку гірської річки спустився густий туман.

​Божена йшла алеєю, засунувши руки в кишені яскраво-жовтої куртки. Важкий шкільний портфель із зображенням єдинорога кумедно постукував її по спині під час кожного кроку. Вона стиха мугикала собі під ніс якусь дитячу пісеньку, аж раптом перед нею, наче з-під землі, виросли три постаті.

​Це були місцеві підлітки — старшокласники з родин селищних забіяк, які звикли почуватися господарями цих вулиць.

​— О, дивіться, яка мала йде! — хрипко зариготав найвищий із них, на ім'я Денис, перегороджуючи дівчинці дорогу. — Куди це ми так поспішаємо? А що це в нас у рюкзаку? Мабуть, кишенькові гроші чи цукерки?

​— Дай пройти, Денисе, — Божена спробувала обійти його праворуч, але другий хлопець перехопив її за лямку портфеля, змусивши дівчинку хитнутися.

​— Ти така смілива, Боженко? А якщо ми забракуємо твій красивий рюкзак? — Денис простягнув руку, щоб смикнути її за світле волосся, зібране у хвостик.

​Божена стиснула зуби, в очах спалахнули сльози страху та образи, але попросити про допомогу вона не встигла.

​За спинами забіяк згустилася важка, льодяна тінь.

​— Зніми руку. Зараз же.

​Голос пролунав не просто тихо — він був просякнутий такою глухою, загрозливою силою, що повітря навколо, здавалося, миттєво похолошало на кілька градусів. Це був голос майбутнього Альфи, у якого шаленіла дика лють.

​Хлопці рвучко обернулися.

​За ними стояв Гордій. У чорному худі з накинутим капюшоном, з руками в кишенях, він здавався велетнем порівняно з ними. Його погляд — темний, важкий, майже непроникний — був прикутий до руки Дениса. Всередині Гордія вовк вискалював ікла, готові перегризти горлянку кожному, хто наважився торкнутися його пари.

​— О, Гордій... — Денис миттєво зблід, роблячи крок назад і випускаючи лямку рюкзака. Вони знали, хто такий Гордій. У селищі про цього хлопця ходили чутки як про мовчазного, але небезпечного хлопця, з яким краще не мати жодних справ — його сила вже тоді здавалася нелюдською. — Та ми що... ми просто жартуємо.

​— Я не бачу, щоб їй було смішно, — Гордій зробив один повільний крок уперед. Його аура тиснула на підлітків так, що в тих затремтіли коліна. Навіть не будучи перевертнями, звичайні люди на підсвідомому рівні відчували хижака найвищого рангу. — Ще один крок у її бік. Ще один погляд. І я особисто поясню вам правила поведінки на цих вулицях. Ви мене зрозуміли?

​— Зрозуміли, зрозуміли! — задкуючи, пробурмотів Денис. Трійця підлітків розвернулася й буквально накивала п'ятами, зникнувши в тумані.

​Гордій видихнув, змушуючи свій пульс сповільнитися, а вовка — сховати кігті. Він глибоко вдихнув солодкий, заспокійливий запах ожини, який виходив від дівчинки, і його обличчя миттєво змінилося. Сила й лють зникли, поступившись місцем теплій, м'якій посмішці.

​Він підійшов до Божени й присів перед нею на одне коліно, щоб їхні очі були на одному рівні.

​— Ти як, дрібнота? Не налякали? — лагідно запитав він, поправляючі лямку її портфеля.

​Божена кліпнула очима, відганяючи сльози, і раптом її обличчя осяяла щира, світла посмішка. Вона схопила його за рукав худі своїми маленькими пальчиками.

​— Гордій! Ні, я не налякалася... ну, хіба що трошки! Ти з'явився, як справжній супергерой з коміксів!

​Хлопець стиха засміявся, і цей сміх був абсолютно щирим. Його серце стиснулося від ніжності.

​— Супергерой, кажеш? Ні, я просто твій сусід. Але давай домовимося: від сьогодні я проводжаю тебе до школи й зустрічаю після уроків. Мої тренування все одно вранці, тож мені по дорозі. Згода?

​— Згода! — радісно вигукнула Божена й раптом, абсолютно спонтанно, потягнулася вперед і міцно обняла його за шию своїми тонкими рученятами.

​Гордій закляк на секунду. Запах ожини та полину накрив його з головою. Вовк усередині засквулів від щастя, вимагаючи притиснути це крихітне створіння до себе й ніколи не відпускати. Але Гордій лише обережно, майже невагомо, обійняв її у відповідь великою долонею за спину, погладивши по волоссю.

​— Ну все, біжимо, а то спізнишся на перший урок, — м'яко мовив він, відстороняючись і беручи її портфель у свою руку, ніби той важив не більше пір'їни. — Я несу рюкзак.

​Поки в людському світі народжувалася ця дивовижна, чиста дружба, у світі зграї розгорталися зовсім інші події.

​Увечері того ж дня Гордій стояв у головній залі Будинку Зграї — масивній споруді з дикого каменю та товстих соснових колод. У центрі горів великий камін, кидаючи багряні відблиски на обличчя старійшин.

​Навпроти нього стояв його батько — нинішній Альфа зграї Чорного Кряжу, старий, але все ще міцний вовк із сивиною в темному волоссі й суворим поглядом. Поруч із ним стояв Марк — один із найсильніших молодих воїнів, який давно мітив на місце бети, а можливо, і мріяв кинути виклик самому Гордію.

​— Ти знову вештався біля людського селища, Гордію, — гучно мовив батько, розглядаючи сина. — Воїни кажуть, ти витрачаєш час на захист людських цуценят, замість того щоб очолити вечірній патруль на східному кордоні.