4. Кирил

"Тільки не кажіть, що я вас не попередила, що я вам не натякнула. Були натяки. Були в жартах, в розмовах, в віршах і прозі, в моїй особі було... так багато натяків, стільки попереджень. Чому ж ви не помітили, Кириле? Я все чекала, що ви це зупините. Ви сподівалась, мріяла. Я в останні свої хвилини досі стою і чекаю — а раптом двері відчиняться, ви ввійдете, заберете з рук моїх ніж, і ніколи в житті вам не доведеться читати цього прощального листа. Але вас тут немає.
Пам'ятаєте, ми гуляли якось разом у парку. Сонце сідає, легкий вітерець, і ми, мов двоє палко закоханих душ, йдемо по вечірній алеї... Ми тоді про когось говорили, ніби про... якогось божевільного, я погано пам'ятаю. Я тоді в кінці, ніби жартома, додала: "я теж вже втомилась. А часом навіть не можу вранці встати. Я не люблю цей світ, ці люди мені огидні". Я вам тоді натякнула. І це лише один з десятків прикладів. А ви лише сміялись з горя, замаскованого у жарт.
Та, Кириле, знайте — я вас любила, щиро і завжди, не ви є причиною мого відходу. Не ви, а клятий жандарм, що підло увірвався однієї ночі до нашої кімнати та безжально відібрав подих у мого брата. Я без нього життя не бачу. А якщо й бачу, задаю собі і вам питання: "А яке це буде життя, і хіба можна це життям назвати?"
Бачу, лист довгий вийшов, думки, можливо, не пов'язані, ви на те не зважайте, у мене просто вже трохи голова паморочиться.
На останок попрошу вас — будьте уважними до своїх близьких.
До побачення, Кириле."
Кирил вкотре перечитав останього листа від його любої Оксани. Місяць тому пішла вона з сего світу. І знову проклинав себе, адже знав, що міг прийти. Міг, але не помітив...
І знову в степ, а через нього до лісу. Ніч сьогодні не ласкава до нього.
— Нехай. Я цього заслуговую, — Кирил прогарчав у ніч.
— 3 години... 5... ще більше... Господи, та скільки можна? Коли це нарешті закінчиться... боже, я так втомився, мені так погано... Все болить, в голові паморочиться від голоду...
Вже й до лісу він дійшов. Безперервний похід довжиною в години не був легким, у темряві незрозуміло, куди йти, і він часто потрапляв в болота, перечіплявся через коріння і з усіх сил старався не впасти від слабкості.
На світанку дійшов до міста, та тепер треба було пройти до потрібної будівлі та потрібної кімнати.
— Цікаво, чи Гнат і В'ячеслав уже там? Напевно, так, їм же йти менше...
Йшов вузькими вулицями, які ще не встигли наповнитись перехожими, намагався не озиратись надто часто.
Та раптом — крок. Одразу позад нього. Рівний, постійний крок, що переслідував лише його. Кирилюку навіть не потрібно було озиратись, він вже знав, хто це. Його впізнали і тепер...
— До Івана не можна, здам всіх... а куди тоді? Тоді просто прогуляюсь містом, — думав Кирил.
Та не судилось.
— Гражданін, — жандарм, що переслідував його, схоже, втомився чекати, туди ж Кирил піде до своїх підпільників. — А пакажитє дакументи.
Кирил пересилив свою відразу до російської мови і, відповідаючи йому, говорив нею. Бо якби почув жандарм, що до нього українською звернулись, страшно уявити, що було б потім. Хоча зараз теж страшно.
— Да гаспадін жандарм. Ви штота хатєлі?
— Прайдьомте со мной.
— Куда?
— Гражданин, ви арестовани. Вас визивают для вияснения обстоятельств. Просим пройти с нами.
І ніби з повітря на вулиці з'явилось ще двійко поліцейських.