3.

О, як же я ненавиджу ночі в поході! Якби ж ви знали, як! То для мене гірше, ніж у полі весь день робити! Я ще не відпочив нормально, а вже знову кудись поночі, щоб не бачив ніхто, треба йти... Та й хіба то відпочинок може бути на болоті? Ні. Ні, панове, не може. Тепер болить мені все від спання на тім гіллі, а Гнат, схоже, від постійної сирості застуду отримав — іде оно, кашля.
Так, восени на болоті тиждень скидатись було, певно, найгіршою нашою ідеєю. Та що було робити? Інакше б нас таки схопили, ми і так ледь відірвались.
А йдемо ми вже з добрих три години. Нам тре до міста, що за 18 кілометрів від того болота, де ми були. У місті нас вже чекає Іван, щоб отримати від мене новий рукопис. Цього разу дам йому ту нову історію про Велеса, хай люди свідомі читають, знають. Лишень би не спіймали...
Іван має кімнату в місті. Маленька, тісна, лише ліжко займає половину. Та якою б вона не була, для мене там затишно: невелике ліжко, шафа, маленька шафка з п'яти полиць. Вона така маленька, що сягає мені лише по пояс (я виріс там, де книжкові шафи були більшими за людський зріст), та в неї він зміг запхати всі свої книги (там, до речі, дуже зручно було сховати заборонені або вилучені твори — просто засунути їх за всі книги, які вже неможливо було витягнути, щоб не розвалити все), фарби, документи та деякі особисті дрібнички. Стіл та крісло, які займали ще пів кімнати, та маленький столик біля стінки, де лежав усілякий непотріб і стояла збитниця. В одному з кутів під ліжком був висувний комодик, який Іван сам зробив, і він був для нього і столиком, і полицею. На стінах — вишиті вепи. Біля дверей — гачки для верхнього одягу, під столом стояло взуття.
З спальними місцями було... трохи тугіше... Коли сам живе, Іван спокійно спить на ліжку, але, коли у нього ми чи ще хтось, ліжка було мало. Тоді хтось один чи одразу двоє, якщо призводило більше двох людей, лягали на ліжко, хтось — під нього на килимок, а останній — на підвіконня.
І, судячи з кашлю Гната, ліжко цей раз отримаю не я...
О, а то і потрібна вулиця.

Ми дійшли до будинку, коли було вже за північ, але не світло. Місто темне, холодне й мовчазне, не зустрічало нас. Лише біля якогось дому жінка, певно вдова, ридала над листом. У неї на війні не стало чоловіка та сина.
До речі, Кирил так і не прийшов, довелось іти без нього. Але він не пропаде, як дійти до міста знає.
Зайти всередину будинку непомітно не було важким завданням — людей живе багато, до Івана постійно хтось походить, тому нас просто не помітили.
В кімнаті було неочікувано тепло, а ще з'явився килим на стіні. Цікаво, де він його взяв? Це ж не дешево... хоча, може, спер? Чи хтось йому програв в карти? Байдуже, головне, що тут стало тепліше, каганець світить, Іван нас чекає.
За кілька хвилин ми поскидали з себе шари незручного одягу, який зовсім не захищав від холоду, і посідали на килим на підлозі. Кілька хвилин розмови — і Гнат знову зірвавсь на кашель. Ліг на ліжко спати, з Іваном я лишився вдвох.
Він став робити чай, десь дістав мед, схоже, не дасть застуді Гната посилитись.
— Чув новини? Схоже, війна затягується? — ніби між іншим мовив Іван.
— Так, схоже на те. Газети... завжди брешуть. Я бачив жінку по дорозі сюди, вона плакала, похоронку тримала, — я намагався не говорити надто серйозним тоном.
— Тут таких багато, не звертай уваги, — байдуже кинув Іван.
— А як не звертати? Як? Коли їх сотні? Розумієш — сотні? — я тихо зірвався. — А по вулицях мовчазні і п'яні... — зітхання. — ...ті кляті, непереможні офіцери...
Ми мовчали. Не було, що говорити. Наші кажуть про надію, але я бачу — поразка неминуча.
— А, я ж тобі, цей, тут історію нову написав, — ніби вирвався з заціпеніння, я згадав першопричину приходу.
— Точно. Давай. Тілько вона ж невелика та? На сторінку-дві максимум? Ти ж знаєш, наші можуть лише невеликі тексти вбивати, щоб в очі жандармерії не кидалось.
— Ой...
— Що значить "ой"? — з підозрою, заздалегідь невдоволено, спитав Іван.
— А я... я випадково, хех, написав на... 20 сторінок, — я винувато опустив погляд.
— Ти... ти падло. А я тепер що робити маю?
— Ну, прирівняйте ви мене нарешті до письменників, ви ж якось їх друкуєте? У них теж не дві сторінки.
— ...я подумаю, що можна зробити, — здався Іван.
Гнат закашляв, і Іван підвівся, розбудив його і дав чай в руки. Гнат мляво пив, майже спав.
— Ви де шлялись? Чого він кашляє? — Іван.
— Ну, на болоті. Ми там тиждень висіли, періодично по лісах-полях лазили. А що?
— Ви що, хворі? — Іван, роздратовано.
— Ну... як бачиш, — я несміливо пожартував.
— Божеее, які ж дурні...
— А куди треба було? Нас переслідували взагалі-то.
— В'ячеслав, іди... іди в болото — Іван зрозумів, що почав програвати мені в цьому словесному бою. — А краще під ліжко, спати.
— Нєєє, я не хочу під ліжкои, я б краще на нього, — трохи понив я.
— Ага, вже, — Іван вже залазив на підвіконня. — Спи, дурню.