2.

На болоті.
І я ліг подрімати. Хоч би кілька годин.
Я збрехав Гнату, я завжди йому про це брешу, і він про це знає. Знаю, що я не оклигав, що мені не стало ліпше, все так само ниє всередині мене. Він знає, що моє тіло зараз не витримає чергової втечі, мій розум не спланує нам плану, наші вороги не стануть чекати, доки з'являться в мене нові сили. Тому він дозволив спати до ночі.
На напівгнилій гілці, що звисала, як і решта, над каламутною водоймою, були виступи, за які, якщо вхопитись, можна не впасти. То добре, як на нас, то те, що треба. І не видно, бо високо, і виступи прикривають, і спуститись швидко і хоч трохи безпечно. Ну, і спати зручно. На неї я й виліз, вимостився.
Та сон не йде. Я лежу, мені втома давить на очі, я слабкий навіть, щоб ворушитися, а сон не йде. Просто лежу, очі заплющив, все давить. І давить... і давить... і давить... і....
В спекотній порі у млині було близько п'яти чоловіків. Стояли вони навколо жорна, тоді рухались. Молотили зерно. Жорно рухалось.
Чоловіки всі одягнені в сірі плащі, молодили зерно, ходячи для цього колом, мов водили хоровод.
Я не одразу зрозумів, як опинився серед них. Я теж ішов у цьому ритмі, теж, тримаючись за палицю, вів жорно далі й далі, а воно не рухалось. Коло.... І тіло моє не боліло, і було воно дуже і сильне, повне бажання.
Але все ж я але серед них, в тій самій одежі, що й вони, в тій же ході, що й вони. Я — вони? Що?
Всі вони, як я щойно помітив, щось наспівували собі під ніс. Щось ніби різне, але одне-ціле, спільне, і щось таке до болю знайоме, рідне мені...

Пане, — я несміливо озвав чоловіка, що був переді мною, ви... що ви співаєте?

— Отроче, ти мене збив, — він жартівливо-обурено, але з дивною теплотою в голосі, дорікнув, замовляєм се брашно, аби благо було, не псувалось. Молимо врожаю, даби були літа грядущі такожде щедрі.

— Пане, а де ми?

— У млині.

— А де... решта? я раптом усвідомив, що ми не одні. Нас багато. Але де ми? куди вони зникли?

— Зникли? Прочії... зане сіють новеє жито?

— ...Зерно? я вже нічого не розумію... — Пане, скажіть, де ми всі?

— Како де? Отроче, чи тобі недобре? Всі ми на полях наших. На силі своїй трудимось. Тії, кого ти назвав "прочії", на нивах..

— Країна?
— Русь.
— Що? Хіба не російська імперія?

— Та тобі, певно, справді зле? Яка імперія? Се наша Русь Київська, нема над нами власті чужої, чоловік говорив щиро, і це мене дивувало..

— А... То нема царя над нами? Нема цензури в газетах? Нема заслань і каторги? Нема... нема?

— Ні. Не тут.

— Але..

Але єсте у вас, — відрізав чоловік. Ви бо маєте все се. Замість волі у домі своїм живете з ласки царів-кацапів. Не маєте ниви своєї, маєте панів. Немає у вас слова рідного... Є у вас "Сѣверная пчела". Є Валуєвський циркуляр, Емський указ... Стали есте невільниками. А зане були вільними! Єсте бо вільним народом!

Я мовчав, вражений. Так. Він правий. Ми були, є і будемо вільними.

— Що робити? — я відчув, як мій голос зірвався.
— Повстати, — твердо відповіли всі п'ятеро.
— Я намагаюсь. Я пишу. Ми з Гнатом і Кирилом закликаємо людей до боротьби... Та нас лише переслідують.

Раптом жорно почало так швидко обертатись, що я впустив палицю, і мене аж відкинуло. А вони продовжили його крутити, все швидше й швидше, розганяючись, доки я не побачив, як вони буквально розчиняються в повітрі від швидкості. Я вибіг з млина і осьовпів. Золотаві поля, а на полях люди. Вони сіяли, вони жали, вони молотили, і все це під веселі й сумні, гучні й тихі пісні. Наші пісні. І не відбирали у них того, і не забороняли їм мову.
І вибіг я на ті поля, і ходив ними, зачудовано роззираючись, мов у казці..
Яка ж рідна й солов'їна була мова, які ж щирі пісні, яка чесна праця, які втомлені, але щасливі обличчя... А тоді все закрутилось, як те жорно... здається, я його бачу... і я закрутився теж..
І я прокинувся. І знову на болоті. І з спогадом про диво-сон.