1.

"І от, в черговий раз лежачи без сил під кедрами, Велес пройшов крізь мій виснажений сон і дав нову силу", — я дописав.
Удосвіта я повернувся до болота, де на мене вже чекали:
— Що, оклигав? Вітаю з поверненням! — Гліб посміхнувся, ліг на колоду, що звисала над трясовиною. — Ну, як сьогодні?
— Та як? Як зазвичай, — я знизав плечима. — Пробував нам гроші знайти, вийшло навіть молодицю звабити... та вона мені, крім ляпаса, більш нічого не дала. Але гарна яка! Як княжна!
— Ооо, помрій ще тут, — глузливо потягнув Гліб. — Та з такою рожою, як у тебе, всі дівки тільки тікати можуть.
Регіт.
— То що, Кирил прийде? Чи знову в нього справи важливіші за нас? — я...
— Та хто його зна... Давай до півночі: якщо не буде, то підемо без нього?
— То ми знову сьогодні всю ніч в поході? Може, поспимо трохи?
— Та спи, хто тобі не дає? Але вночі підемо.
— Та твою ж мать!
— Ти мою мать не чіпай. Все, відвали...
Тим часом в місті.
В одній з нових квартир, в кабінеті, сиділа постать. За новим, аж блискучим столом, з увімкненою нещодавно винайденою гасовою лампою, він читав нещодавно опублікований в газеті вірш. Вже дочитував, а його око починало злегка смикатись, особливо на останніх рядках, які він просичав вголос:
— "Моя могила, й всіх митців,
В степах, полях зосталась,
Та вічно вільная душа
І там на волю рвалась", — він з ненавистю виплюнув. — Ах ти ж мразота моя "вічно вільна"...! Ти хочеш братську могилу в степу? То тобі буде братська могила! — зірвався на крик. — І як тільки це надрукувати погодили!?