Глава 11. Кімната

Ми з Карін вийшли з головного корпусу і йшли довгим кам’яним коридором, який поступово вів нас у бік гуртожитків. Дорогою приєднувалися інші дівчата з нашого факультету, усі трималися разом, але кожна мовчала, бо всі ще переварювали новини про пошук власного дракона вже наступного тижня. Я просто йшла за Карін і намагалася не відставати, бо вона рухалася досить впевнено, ніби давно знала цей маршрут.

Гуртожиток першокурсниць виявився окремою будівлею з високими вікнами та великим дерев’яним входом. Коли ми зайшли всередину, мене одразу здивувало те, що просторий хол був майже порожній, окрім кількох лав і дошки з оголошеннями.

Там стояла якась літня жіночка вона трималася упевнено, а її обличчя було спокійним, зо аж трохи лякало. Вона виглядала так, ніби багато років працює саме з першокурсниками... Бо, такий зверхній погляд на нас... Гадаю, в неї мають бути свої причини на це.

— Я комендант Ларен, — почала вона рівним  голосом. — Я перевертень, це запам’ятайте одразу! Мене не провести і не обдурити...

Мені здається, що івчата які стояли поруч навіть стали тихіше дихати. Лякає вона не тільки мене.

—Слухайте уважно, бо повторювати не буду! Комендантська година починається об одинадцятій вечора, порушеннявсіх правил не дозволяються, вони вивішені у цьому холі. Наслідки я вам не розповідатиму, бо краще вам із ними не знайомитися. Рекомендую прочитати їх сьогодні або завтра зранку, щоб уникнути неприємностей.

Вона навіть не підвищувала голос, але від цього говорила ще серйозніше.

— Поруч із правилами ви побачите списки поверхів і кімнат. Після того як ознайомитесь зі списками, можете заселятися. Дуже попрошу робити це спокійно та без біганини по коридорах.

Вона замовкла і просто дивилася на нас кілька секунд, ніби чекала запитань, але ніхто не наважився нічого сказати. Після цього вона кивнула і відійшла до столу реєстрації, наче дозволяючи нам рухатися далі.

— От і все, — тихо сказала Карін, але в її голосі прозвучало роздратування. — Тепла зустріч.

— Вона здається дуже суворою.— Я старалася промовити це якомога тихіше, але гадаю, що слух перевертня всеодно все почув.

— Це не здається, — відповіла Карін і злегка підняла підборіддя. — Вона й є сувора.

Ми підійшли до дошки, де дівчата збиралися перед списками, намагаючись знайти свої імена. І кожна, знайшовши, одразу йшла або до сходів, або до друзів. Я також почала оглядати прізвища.

— Може, ми будемо в різних кімнатах, — сказала я, сама не знаючи, чи хочу я цього.

— Побачимо, — коротко відповіла Карін.

Я знайшла своє ім’я у списку другого поверху. Поруч було ще одне ім’я, але я не встигла прочитати його, бо Карін тільки мовчки пересунула мене трохи вбік і подивилася сама.

— Так, ми не сусідки, — повідомила вона без емоцій. — Але наші кімнати поруч.

— Добре.— не знаю чи це дісно так, але сподіваюсь, що сусідка мені попадеться добра.

***

Ми з Карін розійшлися на другому поверсі: вона пішла далі коридором, а я зупинилася біля дверей зі своїм номером. У руках знову стало важкою сумка, хоча речей там було небагато. Я вдихнула і штовхнула двері.

Усередині було двоє ліжок, одне ліворуч, друге праворуч, між ними стояли тумби, а ближче до вікна спільний стіл із двома стільцями. Біля стіни навпроти була шафа, розділена на дві частини. Все виглядало чистим і ще майже не використаним.

Сусідки не було, і це спростило вибір для мене та й зізнатися, я видихнула з полегшенням. Я підійшла до ліжка зліва, поклала на нього сумку та акуратно посунула її ближче до подушки.  Після цього я піднялася й підійшла до столу, який стояв просто під вікном. Вид звідси відкривався на подвір’я гуртожитку: кілька студентів переходили доріжку, хтось тягнув валізу, хтось розмовляв із новими знайомими. 

На мене також чекає таке студентське життя. Від споглядання за іншими студентами, мен відірвав скрип двері, ну ось мабуть моя сусідка прийшла.