Глава 7. Лист

За вікном уже сутеніло, коли я почула, як знову відчиняються двері. Тільки цього разу кроки були важчі й точно не належали батькові. Я повернула голову та зустрілася із сумними блакитними очима. Виявляється, Майрон уже повернувся додому зі служби.

– Як пройшла зміна у відділку?

Я знову відвернулася до столу та зосередилася на виробі. Якщо ще декілька днів проведу тут, то доведу цю прикрасу до ідеалу — це мають бути сережки.

– Та нормально… – він відмахнувся та ніяково присів на маленький стільчик поруч. Звісно, з його статурою тут було важко розміститися. Таке враження, що Майрон займає зараз пів майстерні.

– Добре.

Інколи він розповідає мені, які курйози трапляються у них там, але навіть якби й почав, навряд чи я б його зараз почула. Його велика рука лягла на мою долоню, і тим самим він привернув мою увагу. Я перевела погляд на лице брата, а там… дуже змішані почуття.

– Ти ж знаєш, що я тебе люблю?

– Здогадувалась… – я примружила очі та спробувала розгадати, що саме він приховує, але він ніяково опустив голову та почав щось бурмотіти.

– Ну звісно, не тільки я, але й мама та тато…

Я кивнула та погладила його по рудому волоссю — це дивним чином завжди мене заспокоювало. Майрон обережно прибрав мою руку та сховав тепер уже дві мої долоні у своїх. Він нарешті підняв голову й із тоскою подивився мені просто в очі. І в цей момент я все зрозуміла.

– Прийшов лист з Академії, чи не так? – прошепотіла я.

Піджавши губи, він кивнув і ще сильніше стис мої долоні.

– Все добре, тебе прийняли, тож можеш не хвилюватися, – спробував пожартувати він, а в мене в горлі став ком.

Це зовсім не те, чого я хотіла! Я відвела погляд, бо дивитися на Майрона стало важко.

– Ти ж розумієш, що це… не кінець світу, – обережно сказав він. – Просто початок іншого.

Іншого світу? Чи іншого мого вироку? 

– Я не готова, – прошепотіла я. – Я зовсім не готова, Майрон.

–Мало хто народжується готовим до такого, навіть ті, хто того хоче чи знали про свою долю з дитинства. Ти звикнеш.

– Але я вже звикла до ювелірництва!– я підняла очі повні сліз на нього та почала шепото тараторити.– Може, татуювання насправді показують чим нам точно, не варто займатися? Та й навіщо ми взгалі зізналися, що у мене не те татуювання? Про це, все одно ніхто б не дізнався! Давай скажемо, що ми просто не вдало пожартували? А я злишуся тут у цій майстерні, а потім...

– Заспокійся. – Майрон посадив мене собі на колінки та притис в обіймах.– Ти впораешся.

– Але я не хочу...

Брат лише сильніше притиснув мене, та намагався заспокоїти мене таким знайомим вже способом. Дякую всім богам, за те що в мене є такий брат...

– Агов, – він легенько підняв моє підборіддя, щоб я на нього глянула. – Я знаю, що це важко, але інколи нам дістаються речі, які ми не просили. І все одно… вони наші.

– Але ж я не як дядько Тейр, – тихо прошепотіла – Він був сильний... напевно...

– Ти ще навіть не знаєш, яка ти, – хмикнув Майрон. – І як на мене, ти завжди була впертою. А це вже половина сили!

Ну він і дає, впертість та сила це зовсім різні речі, але я хочу йому вірити.
– Якщо це комплімент, то він дивний.

– Усі мої компліменти дивні, звикни вже! А тепер, слухай мене сюди.

Він обережно торкнувся моєї руки, тієї самої, на якій під рукавом татуювання дракона.

– Навіть якщо ти боїшся, ти не сама. Ми з тобою: мама, тато. Ну а я юуду поруч, навіть якщо доведеться ловити кожного твого дракона голіруч.

– Не жартуй так… – яна секунду це уявила та посміхнулася, гадаю, в нього б це вийшло.

– Я абсолютно серйозний, – він кивнув. – Якщо твій дракон вирішить вилетіти та спалити комусь брови, я буду поруч з відром води.

Майрон завжди вмів витягнути мене з поганого настрою. Якщо дракон і буде спалювати когось, то не за брови варто буде перейматися.

– Ну що ж, – він легенько стукнув мене лобом у лоб. – Підемо відкривати лист?

Ну все ж було так добре!