Глава 6. Сапфірчики

Минуло декілька днів, але так і не склалося відчуття, що світ навколо став хоча б трохи зрозумілішим.
Щоб не думати про лист у Академію, я просто… втекла.Не далеко, всього на інший поверх, у  ювелірську майстерню. Там, я хоч трохи зможу переключитися та змиритися з татуюванням на своїй руці.

Я вже третій день сиділа за батьковим верстатом, хоч він цього й не казав уголос, але точно помічав мій настрій. Кожного ранку він лиш мовчки кивав, коли я проходила повз нього з чашкою чаю.

Я обережно підлила трохи води під камінь і знову торкнулася його граней штихелем. Невеликий сапфір був майже ідеальним, лише маленька природна тріщина всередині змушувала працювати делікатніше.

Смішно, але я ніколи раніше не відчувала таке... бажання? працювати саме з сапфірами.
Я обожнювала гранати, топази, іноді смарагди, але сапфіри були камінням батька, не моїм. Вони вимагали терпіння, твердої руки й якогось особливого внутрішнього спокою. У мене не було нічого з цього, але цього разу щось змінилося.

Я звісно сама попросила попрацювати саме із цим каменем, але не очікувала що батько дійсно погодиться. Думала, скаже що ще рано, або ж те що каміння дороговартісне. Але батько лише кивнув, дякую йому й на цьомую. Це навіть мене налякало більше, ніж якби він заборонив.

І тепер я сиділа над сапфіром уже не першу годину і ловила себе на думці, що робота… заспокоює. Руки зайняті, думки сфокусовані, світ обмежений крихітною гранню переді мною. Тут я знову ставала тією Сайрою, якою була до ритуалу.

Інколи, коли я довго не відривала погляду від каменю, синій колір здавався занадто схожим на…
На те, як відбивається змійчасте світло в моєму татуюванні. Я хитнула головою, проганяючи дивні асоціації, так, треба працювати.

Двері майстерні тихо прочинилися. Я не підвела очей, але почула, як батько зупинився поруч. Кілька секунд він просто мовчав, спостерігаючи.

– Ти вже третій день тут, – промовив він нарешті. – І все з сапфірами.

–Вони… гарні?

– Якщо це допомагає тобі заспокоїтись, залишайся. Але пам’ятай… Скоро прийде лист з академії, а там в тебе не буде часу на виготовлення прекрас.
– Я знаю.
– Вибрали тебе не через камені… і не через нашу родину. Ти тепер будеш у зовсім іншому світі, доню.

Я кивнула та перевла погляд знову на камінчик. Він видихнув та здається зрозумів, що зі мною зараз не поговрити. Двері за ним зачинилися, лишивши мене з тихим гудінням лампи над столом.

Знову опустила погляд на сапфір. Усі грані відбивали синє світло, яке вже змішалося в моїй голові з іншим сяйвом...
– Чому мені так подобається синій? А чи точно саме мені? – тихо спитала ніби в порожнечу.

Ну я просто надумую. Татуювання точно на мене ніяк не вплине. Я - це я! Хоча чомусь, коли я про це подумала, рука сама мимоволі лягла на праве передпліччя, туди, де під тканиною сорочки спало моє нове життя. Татуювання ледь відчутно нагрілося, або мені так здалося? Та точно здалося...

Я просто надаю занадто багато уваги цьому, а хоча, чому б й ні? Я все життя готувалася до того, що перейму батькову справу і стану ювеліркою, а тепер все змінилося кардинально. Звісно, я не зможу прийняти такі колосальні зміни так швидко, але чомусь робота саме з цими коштовностями мене заспокоює.