Глава 5. Подруги

Я ще сиділа біля дзеркала, коли почулося легке постукування.
– Сайро, можна? – знайомий голос Міни пролунав тихо зза дверей.

Глибоко вдихнула й поправила рукав сорочки. Не можна, щоб хоч шматочок татуювання визирав. не хочу щоб подруги дізналися більше ніж треба.

– Заходьте, – відповіла я, намагаючись звучати спокійно.

Двері прочинились, і в кімнату одразу влетів аромат вишневого сиропу та морозного повітря — так пахла Міна, донька кондитерів, завжди енергійна й солодка до кісток. Поруч із нею тихіше ступала Тімяна вона світловолоса, та трохи розгублена, завжди вона накручує себе!

– Ми щойно від тітки Ліри, – випалила Міна, – і вона сказала, що все вже відбулося! Ми мусили побачити тебе першими!

Я знітилася.
– Не думаю, що це щось варте видовища, – буркнула, але вони вже сіли на край ліжка.

– Та ну, не зменшуй урочистості! – Міна підперла підборіддя долонею. – Ми ж усі знали, що в тебе буде татуювання ювелірки. Хоч натякни де воно? На шиї, як у мами? На зап’ястку? – вона змовницьки підморгнула. – Кажуть, у справжніх ювелірів знак завжди з’являється там, де видно світло від каменів.

Тімяна схвально кивнула.

– Мені мама теж так казала. Каже, що в тебе напевно буде щось дуже витончене… дрібне, блискуче, я к в справжнього ювеліра.

Я відчула, як у грудях наростає знайомий клубок. Було б легше просто зізнатись, ніж тримати цю напругу. Але ж правила чіткі – показувати татуювання можна лише свідкам і близьким родичам. Просто тоді розкажу, а не покажу...

– Ви обидві гарно вгадали, – я спробувала посміхнутися, – тільки трохи… не туди.

Міна знизала плечима.

– Не туди? Тобто не ювелірка? Не може бути. Ти ж… ти Сайра!

– Так, – тихо сказала я. – Але, здається, доля має дивне почуття гумору.

Тімяна нахилилась уперед, очі спалахнули цікавістю. Хоч і скромна, але вже дуже вона любить таємниці та плітки

– То хто ти?

Я на секунду заплющила очі. У повітрі стояв запах кориці знизу, де мама, мабуть, намагалась відволіктись випічкою.

– Приборкувачка, – сказала я нарешті. – Приборкувачка драконів.

Тиша накрила кімнату. Навіть магічна лампа на столику, здавалося, пригасла. Міна кліпнула кілька разів та видихнула.
– Приборкувачка?.. – повторила вона, ніби перевіряючи, чи правильно почула. – Ти жартуєш.

Я похитала головою.
– Хотіла б.

Тімяна обережно доторкнулася до мого плеча.

– Це буде… небезпечно, чи не так?

– Мабуть. І незвично. І не зовсім те, до чого я готова!

Міна видихнула, трохи втративши звичну впевненість.

– Знаєш, – нарешті сказала Тімяна, м’яко посміхнувшись, – може, це й на краще. Дракони не для кожного. Але якщо хтось і зможе з ними впоратись – то, мабуть, ти.

Я вдячно глянула на неї,а не краплі не повірила в її слова.
– Хоч би й так.

Міна нарешті ожила та спробувала підняти мені настрій.

– Добре, приборкувачко, – сказала вона, грайливо піднявши брови. – Якщо ти коли-небудь приручиш дракона – принеси мені краплю його вогню. Я зроблю з нього найсмачніше карамельне полум’я у світі!

Ну й вигадниця! Я посміхнулась та спробувала відпустити ситуацію, але думка про те що в сусідньому кабінеті сидить батько та пише листа до академії не давала мені спокою. 

Коли мене туди приймуть, а вони точно приймуть, бо приборкувачів не так вже й багато, то напевно сім'я викреслить мене зі списків. Як вони зробили з дядьком Тейром.