Глава 4. Не змушуй мене тебе ненавидіти

Наступного ранку ми снідали вчотирьох – тато, мама, Майрон і я. Кухня була залита м’яким сонячним світлом, але чомусь здавалося, ніби воно тут зайве. У їдальні було настільки тихо, що було лише чутно як тикаються ложки об тарілки, та як Майрон намагався зобразити хоч якусь нормальність своїми жартами.

– Ну, тепер принаймні в тебе буде цікавіша форма, – кинув він, відпиваючи каву. – Думаєш, у приборкувачів є свій дрес-код? А шкіра дракона колеться?

Я та мама не відповіли, а тато навіть не підняв очей.

– Якщо що, я зроблю тобі дракона з глини. Назвемо його... ну, не знаю... Вогник, – додав він, скоса поглядаючи на мене.- Хоч когось приборкаєш з першого разу.

Я хмикнула, але без усмішки. Майрон зрозумів, що сьогодні не його день, і теж замовк. Мама водила ложкою по тарілці, але так нічого й не з'їла. Пильніше придивившись до неї я зрозуміла дещо несподіване, у неї під очима з’явилися нові зморшки... Лише за одну ніч.

Тато, в свою чергу, сидів із прямою спиною, як завжди, але щелепи були стиснені. Було помітно, що він чимось занепокоєний, ну як чимось, конкретно мною.

- Сьогодні… почну писати листа до Академії приборкувачів, – сказав він просто й спокійно, ніби йшлося про заміну штор.

Я здригнулася й застигла. Навіть кухель чаю у руці став важчим, хоча цього не може бути. Подивилась на тата, але він так і не глянув у мій бік. Просто зробив ковток з чашки і продовжив сидіти, наче нічого не сталося.

У голові пронеслася одна єдина думка : Нехай вони мене не приймуть.

***

Я повернулася до себе в кімнату, тихо зачинила двері й сперлася спиною об них. Усе ще чомусь тримала чашку з чаєм, хоча він давно охолов. Постояла так кілька секунд, потім зробила ковток та поставила чашку на підвіконня і глянула на дзеркало.

Те саме велике дзеркало, яке вчора з’явилося для ритуалу. Виявляється його досі не прибрали. Я підійшла ближче. Спочатку побачила лише себе — в бавовняній сорочці, з трохи розтріпаним рудим волоссям, блідим обличчям. А під очима можна було побачити величезні темні кола. Здається я не спала всю ніч.

Як у трансі, я повільно закотила правий рукав та подивилася на своє татуювання. Шкіра ще трохи пощипувала, ніби воно було живим. І все одно було важко повірити, що воно справжнє. Дракон на передпліччі здавався живим. Його крила були розгорнуті, погляд уважним, майже розумнмй. Він не виглядав загрозливо, хоча ні, виглядав, але серцем я розуміла що це не так.

Я торкнулася його пальцями. Шкіра була теплою, звичною навіть ніяких нерівностей не було. Я стояла так хвилину. Може, дві. Дивилася в дзеркало, на себе — не на майбутню ювелірку, не на ідеальну доньку, не на  молодшу сестру Майрона. Просто на себе, тепер я приборкувачка та я зовсім не знаю, що мені з цим робити...

Ще раз подивилася на татуювання дракона та провела по ньому пальцями й тихо прошепотіла:

– Не змушуй мене тебе ненавидіти.

Я знаю, що доля ще нікого не підводила й всі залишалися вдячними їй за такий подарунок, але чи варто мені дякувати за настільки великий подарунок? Гадаю, мені ще довдеться це дізнатися.