Глава 3. Приборкувачка драконів

Вітальня стихла, щойно ми повернулися. Я відчувала, як на мені застигли всі погляди – змішані з подивом, тривогою, а часом і з чимось, схожим на побоювання. Наче я була не простою дівчиною в зеленій сукні, а диким звіром, якого впустили до святкового дому.

– Сайра – приборкувачка драконів, – мама, посміхаючись, сповістила всю мою гамірну родину, що сиділа у вітальні.

На секунду в кімнаті повисла мертва тиша. Приборкувачів драконів ніколи не було у нашій родині. Ніколи – окрім мого дядька Тейра. Але з ним ми (чи, може, він сам) обірвали зв’язок ще… боги знають коли.

– Як гарно, що в нашій родині з’явився хтось настільки визначний, – та сама ненависна всім тітка Кларіс вичавила із себе усмішку й підійшла мене обійняти.

Інші поки що не поспішали мене вітати. Всі натягнули на обличчя дволикі посмішки й просто кивали головами. Тільки мій батько, що стояв осторонь, навіть не спробував усміхнутися.

– Це точно? – тихо промовив він до мами, коли підійшов ближче. Та лише кивнула, і йому не залишилося нічого, крім як підійти до мене та обійняти.

– Ти впораєшся, – прошепотів він мені на вухо й стис трохи сильніше. Я була готова вже розплакатись, якби не двері, які з гуркотом відчинилися до вітальні.

– Гей! Ви що, на похороні? – майже з ноги влетів Майрон – мій єдиний старший брат.

Добре, що він не став ювеліром, як усі. Майрон працював слідчим у відділку магічних правопорушень. Хоча з його кремезною статурою саме він мав би приборкувати драконів. У нас з ним однакове руде волосся та ластовиння по всьому обличчю – мамині гени, як прокляття, проти якого не встоять жодні амулети.

Всі перелякано подивилися на нього, що й змусило його посмішку зникнути. Майрон перевів свої блакитні очі на мене, і в них я побачила німе запитання: що сталося?

Я кивнула на сходи, і без зайвих слів він рушив за мною. Перед тим, як піднятися, я озирнулася. Мама з бабусею лише кивнули мені – поглядом дали зрозуміти: не показуй татуювання. І справді… краще не треба.

Ми піднялися на другий поверх. Знизу ще долинали голоси, що починали набирати гучності – скоро там буде справжній галас.

– Сайро, що сталося? – він обережно взяв мене за руку і змусив зупинитися. Я бачила в його очах щиру тривогу. Тому вирішила більше не відкладати. Навіть якщо він почує це прямо тут – у коридорі.

– Я… приборкувачка драконів.

Повисла тиша. Потім під склепінням пролунав гучний вибух сміху. Я здивовано глянула на брата. Що тут смішного?

– Вмієш ти жартувати, – він аж витер сльозу з куточка ока. – Можна було вигадати щось менш… екстравагантне. Ми всі й так знаємо, що ти природжена ювелірка!

Серце моє стислося. Я мала бути ювеліркою. Я все життя йшла до цього. Але…

У моїх очах з’явилися сльози. Схоже, тільки зараз до мене справді почало доходити, що сталося. Моє життя більше ніколи не буде таким, як раніше.

Я почула здивований вдих з боку Майрона. Він усе зрозумів по моїй реакції.

– Невже це правда?.. – його голос затремтів.

Я прикрила рота долонею, щоб не було чутно схлипів, і просто кивнула. Він міцно притис мене до себе й ніжно провів рукою по волоссю, намагаючись заспокоїти.

– От дідько… – прошепотів він і стис мене сильніше.
– Не те слово…

Ми ще кілька хвилин стояли в коридорі, не кажучи ні слова. Його обійми були тією опорою, якої мені так бракувало весь вечір. 

– Пам’ятаєш, як я тебе вчив ліпити драконів із глини? – раптом прошепотів він, нахиляючись трохи ближче. – Ти тоді весь двір перетворила на якусь вогняну арену.

Я тихо засміялася крізь сльози. Ось вже знайшов, що згадати! Мені тоді років п'ять було...

– А ти сказав, що мій дракон схожий на перепеченого крокодила, – хмикнула я, ця образа надовго мені запам'яталася. Він, між іншим, був гарненьким!

– Бо він і був перепеченим, – Майрон посміхнувся та теплому додав. – Може вже тоді твоя доля була вирішена, а ми й не помітили.

– Дякую, – прошепотіла я. – Я боялася, що ти розчаруєшся.

– Сайро, ти моя сестра. Я можу дражнити тебе, смикати за волосся, сперечатися, але… – він торкнувся мого чола лобом. – Я завжди буду на твоєму боці. Ким би ти не стала. Навіть якщо це значить приручати драконів, які можуть мене з’їсти.

Я засміялася знову, вже сміливіше, й міцно обійняла його.

– Ну все, – сказав Майрон, обережно розминаючи мої плечі. – Тепер, коли ти трохи видихнула, ходімо вниз.

– Ні, – я заперечно похитала головою, знову вчепившись у нього поглядом. – Я не можу. Вони всі там… дивляться. Засуджують. Думають, що я не така, не маю бути частиною родини...

– Ну й що? – він потис плечима так буденно, наче я щойно сказала щось на кшталт я не встигла зробити домашку. – Ти тепер велика приборкувачка. Як буде дракон – можеш наказати йому з’їсти їх усіх. Особливо… – він нахилився до мене ближче й прошепотів: – …тітку Кларіс. Ти взагалі чула, скільки огидних парфумів вона на себе вилила? Тут навіть у дракона алергія почнеться.

Я не втрималася й засміялася. Сльози на щоках ще блищали, але всередині щось нарешті розтануло.

– Думаєш, я зможу дати йому такі команди?

– Якщо зможеш, то починай із неї, – серйозно кивнув Майрон. – А там уже як піде. Можемо скласти список.

– Добре, але ти будеш другим після дракона, хто має виконати цей план.

– Як скажеш, моя приборкувачко, – підморгнув він. – А тепер, уперед. Піднімеш голову, вирівняєш спину і будеш йти, як та, ким ти тепер є.

Я глибоко вдихнула. План з кровожерливим драконом мені справді подобався. І з такою підтримкою поруч – вже не так страшно було спуститися вниз.