Глава 1. Урочистий вечір

Сходи вели до нижнього поверху, де все вже давно було готове до свята. Дім світився теплим світлом – не лише від ламп і свічок, а й від спогадів, аромату кориці та сандалу, голосів, що накладалися один на одного, створюючи густу, майже матеріальну атмосферу.

Зала, де зібралися гості, виглядала наче зі сторінки глянцевого журналу про родинні свята: важкі штори кольору стиглого граната, дерев’яні панелі на стінах, ідеально виставлені закуски на столах, кришталь, який дзвенів щоразу, коли хтось піднімав келих. І десятки очей, що одразу звернулися на мене.

– Ось і наша іменинниця! – вигукнула бабуся Ріола, здіймаючи келих з домашнім вином.
– Справжня леді, – сказала тітка Кларіс з тією своєю приторною усмішкою. Вона трималася біля самого центру кімнати, наче на сцені.

Я автоматично усміхнулася й зробила кілька кроків вперед, але серце билося нестерпно гучно, десь у горлі, не там, де слід. У душі розгорталася буря. Тиха, але глибока. Всі рухалися навколо мене, розмовляли, сміялися, а я ніби пливла крізь щільну млу.

– Яке доросле личко! – щипнула мене за щоку тітка Енрі.
– Вже час шукати нареченого, а не тільки професію, хі-хі, – додала хтось із далеких родичок.

– А де Майрон? – я вичавила фразу, навіть не думаючи. Очі перебігли по кімнаті. Дядько Кіан, кузени, подруги мами, знайомі… Але брата не було.

– О, він ще не приїхав? – мама озирнулась. – Мав бути ще годину тому…

Чомусь ця дрібниця – його відсутність – пробила щілину в моїй уявній броні. В голові прокручувалося: А раптом він теж щось відчув?..

Я на мить відвернулась до столу, ніби зацікавившись виноградом, і вдихнула на повні груди. Повітря мало б допомогти, але стало тільки важче. Слова, сміх, музика з магічної сфери – усе звучало приглушено, наче я слухала світ з-під води.

Навіть запахи – квіткових композицій, запеченої качки, кориці з пирогів – змішалися в один приторний клубок. Я відчула легке запаморочення.

– Доню, з тобою все добре? – Мама  м’яко взяла за руку. Я різко повернулася до неї, ніби виринаючи з-під льодової води.

– Так… просто спекотно. – Я знову виштовхнула з себе посмішку, хоч насправді повітря було прохолодне: чарівні кулери дбайливо підтримували ідеальну температуру в домі.

Тіло вкрилося мурашками. Не від холоду – від тривоги, що стелилася по спині тонким шаром криги. Передчуття.

Голоси навколо стали тлумачним фоном – уривки тостів, скрип стільців, дзенькіт ложок. Я стояла серед цього, мов серед театральних декорацій, і чекала. Коли це все вже скінчиться?

Світ за вікном повільно зникав у синьому серпанку вечора, а дім, навпаки, розквітав у барвах. Хтось увімкнув музику, і повітря наповнилося легкою мелодією з арфами й флейтами. Дехто вже танцював, тримаючи келихи, сміючись занадто голосно, як завжди буває на родинних зібраннях, де всі намагаються здаватися щасливішими, ніж є насправді.

Я стояла осторонь, поки чергова групка родичів не розчинилася в натовпі, й тоді швидким кроком подалася до Лейри, що сиділа на канапі біля вікна, гойдаючи келих із напоєм. Її коротке темне волосся було, як завжди, ідеально вкладене, а в очах ховалась уважність.

Лейра – це моя двоюрідна сестра. Вона вже пройшла свій ритуал отримання татуювання вісімнадцятиріччя рік тому. Раніше всі думали, що вона стане ювеліром (як і більшість у нашій родині), але їй випала інша професія – журналіст. Це стало несподіванкою, але Лейра прийняла свою долю з гідністю й ні хвилини не шкодувала про це.

Сподіваюсь, що в мене буде так само...

– Ти така спокійна, – прошепотіла я, сідаючи поруч з нею.
– А ти така неспокійна, – відповіла вона з легкою усмішкою. – Вдихни. Видихни. Все буде не так погано як ти думаєш.

–Хто б казав! – я фиркнула пам'ятаючи її день народження. Коли вона ходила біла немов простирадол й навіть мало не впала без пам'яті!

–Ой не починай...– Лейра посміхнулася та махунла рукою в мою сторону.

Я хотіла щось додати, але в цей момент із центру зали гучно пролунало:

– А годинник що, зламався? Невже не час іти?! – це, звісно, був дядько Тарел, голос якого можна було переплутати хіба що з громом.

– О так! – підхопила тітка Кларіс, аж надто гучно. – І найцікавіше: кого ж вона обере у трійцю свідків?

Чого це вона така радісна? Думає, що візьму її до свідків?

Кілька облич відразу повернулися в мій бік. Я злегка сполотніла, але трималася, все скоро скінчиться... Всі чекали, ковтали повітря в очікуванні. Я встала, відчуваючи, як сукня липне до спини, а долоні стали вологими.