Глава 2. Татуювання долі

Я окинула поглядом залу, роблячи вигляд, ніби обираю. Але насправді я вже заздалегідь знала, хто саме піде зі мною.
— Мама, бабуся Ріола та кузина Лейра.
Вони кивнули на мій вибір і підвелися зі своїх місць. Усі троє — люди, яким я беззаперечно довіряю. А якщо все піде не так, як очікувалося, мені допоможе Лейра.
Я подивилася на годинник. Скоро північ — нам треба поквапитися, щоб усе встигнути. Я кивнула у бік своєї кімнати нагорі, і вони пішли туди.
Уся родина затамувала подих. Здається, навіть завмерли в очікуванні — яким буде рішення небесного суду щодо моєї долі.

Під шепітки я дійшла до своєї кімнати та зачинила двері на засув. Не хочу, щоб хтось ще сюди увійшов. Поглядом обвела кімнату, яка зараз була вся заставлена свічками, й перевела очі на велике дзеркало в масивній рамі, якого ще зранку тут не було.
— Ми готові, коли ти будеш готова, — промовила бабуся й ніжно обійняла мене.
— Дякую, — я спробувала вичавити посмішку, але, мабуть, вийшло жалюгідно.
Бабуся, як і мама, сіла на стільці по обидва боки від дзеркала, а Лейра допомогла мені розшнурувати плаття ззаду. Мить — і важка тканина зісковзнула з мого тіла та впала до ніг. Я мимоволі здригнулася, але що поробиш — вибору все одно немає.
Кузина потягнулася до моєї нижньої сорочки, але я її зупинила. Краще я зроблю це сама. Вона, зрозумівши, кивнула й відійшла трохи назад, ставши спиною до дверей.
Я зібрала всю волю в кулак і, перед тим як зняти все, підібрала волосся та заколола його шпилькою, яку мені протягнула мама. Руки мене зовсім не слухались, тож позбавлення решток одягу зайняло більше часу, ніж необхідно.

Коли й ця біла тканина впала донизу, я, не дивлячись ні на кого, переступила її й підійшла ближче до дзеркала.
Завдяки цьому «ритуалу-традиції» у мене буде три свідки того, яке саме татуювання я маю. Бо більше я не зможу показувати його нікому — лише родичам або своєму чоловікові. Саме на цих показаннях і ґрунтується вступ до Академії.

Тож, щоб побачити татуювання, необхідно повністю оглянути тіло. Саме тому я й роздяглася. Зазвичай, після цього жінки повинні підійти до мене та почати огляд. Я міцно зімкнула очі, щоб не бачити їх, бо це жах як соромно — стояти ось так перед кимось.
Минуло, мабуть, секунд десять, але вони тягнулися вічність. Коли я не почула жодного шелесту з боку мами й бабусі, я обережно розплющила одне око й глянула на них.

Вони, витріщивши очі, дивилися на мене — й навіть не збиралися підходити ближче. На що вони так дивляться? Так, фігура в мене трохи більша за прийняті стандарти, але це ж не причина ось так витріщатись.
— Що сталося? — власного голосу я й сама ледь не чула.
— Донечко… — протягнула мама й нарешті підійшла ближче.
Вона нічого більше не сказала, лише взяла мою праву руку й підвела її до мене. Бачачи переляк в її очах, я боялася дивитися туди, але в мене не було вибору.

Перевівши погляд, я відчула, як сором і зніяковіння зникли, бо страх перебив усе.
На передпліччі моєї правої руки красувався величезний дракон у польоті. Я затамувала подих і перевела очі на родичок. Татуювання повинні бути такими великими?.. Я думала, вони не можуть бути більшими за один дюйм!

Зазирнувши в бабусині очі, я знайшла відповідь.
Такого великого татуювання не має бути.