- Розділ 9 -

Ми вирішили йти далі. Через дві години ми дійшли до наступного села. На вивісці була назва «Трушки».

Коли ми туди зайшли, на вулицях нікого не було, але у вікнах виднілися обличчя, які за нами спостерігали.

Спочатку ми подумали, що вони злякалися нас, але на вулицях ніде не було жодного паперу з нашими портретами.

Ми йдемо вуличками, але раптом три пари рук хапають нас за кофти й заштовхують у будинок. Ми хочемо закричати, але наші роти закривають пов'язками.

Нас затягують у вітальню, прикрашену гарною кришталевою люстрою. До нас підходить чоловік.

• Я вас не ображу, навпаки, на вулиці небезпечно. Я розв'яжу пов'язки, якщо ви пообіцяєте не кричати, - його ласкавий голос заспокоює. Він очікувально дивиться на нас, і ми киваємо. -  Добре.

Він обходить нас ззаду й розв'язує спочатку Мії, потім мені, а останньому - Діну.

•  Хто ви такий? І чому на вулицях небезпечно?
• Я Максим Макаренко. Ви не чули? На наше село напав монстр.
• Монстр? - ми здивовано перезираємося. Я повертаю погляд на чоловіка. - Але ж їх не існує.
• І ми так вважали, доки не побачили цю істоту.
• А де ви його бачили?
• Він живе у лісі, але щодня приходить в різний час і руйнує будинки.
• А що ви будете робити? – питаю, знову дивлячись на нього. До нього підійшла жінка, напевно, дружина, і хлопець, років дев’яти.
• Як і завжди - сидіти тут і молитися, щоб вижити.

Я дивлюся на друзів. Бачу в їхніх очах впевненість, яку і сама відчуваю. Треба допомогти цьому селу.

Раптом знадвору почувся удар по стіні сусіднього будинку. Родина здригається.

Ми перезираємося і в їхніх очах також видно страх змішаний з рішучістю.

• Дякую, що врятували. - кажу дивлячись на них. - Але тепер наша черга вас врятувати вас.
• Що ви хочете зробити? - питає чоловік.
• Ми хочемо його прогнати раз і назавжди.
• Це небезпечно. - каже хлопчик.
• Ми знаємо, але ви не можете вічно жити у страху. І ми не просто діти. - кажу дивлячись на Діна. Він киває і ми зробили з магії феєрверк.
•  В-ви володієте магією? - питає, затинаючись чоловік.
• Так, але ми використовуємо її для добра. - швидко пояснюю, щоб вони заспокоїлися.
•  Ми вам допоможемо. - каже Дін з впевненою посмішкою.

Ми киваємо. Родина дивиться на нас, а в їхніх очах з’являється надія. Якщо вони і бояться нас, то не показують цього.

• В-ви не брешете? – питає хлопчик, несміливо підійшовши до нас.
• Ми не можемо обіцяти, що точно зможемо його прогнати, можливо, він нас вб’є, але обіцяємо одне: ми зробимо усе можливе. – каже Дін.

Ми прощаємося і виходимо на вулицю. На місці сусіднього будинку тепер лише уламки, а посеред них вовк. На вигляд звичайний білий вовк, але через секунду він встає на задні лапи, кігті витягуються сантиметрів на 5, шерсть встає дибки, а він становиться три метри заввишки.

Ми швидко підбігаємо до одного з великого уламку і ховаємося за ним.

• Який план? – питає Мія. Ми справді забули придумати план. Вона і Дін дивляться на мене. Я нервово  розглядаюся, намагаючись його придумати.
• План такий: ти і Дін його відволікаєте, а я атакуватиму. – кажу впевнено. Друзі переглядаються, але все ж кивають.
• Будь обережною. – каже Дін.
• Ви також.

На цих словах ми розходимося. Вони йдуть по боках і кричать привертаючи його увагу на себе.

Я ж іду за уламками до його спини, набираючи в руці магічну енергію. Я стрибаю йому на спину.

На моє здивування він ніяк не реагує. Можливо, він настільки кремезний, що через свою вагу нічого не відчуває.

Я здивовано кліпаю, але швидко зосереджуюся.

Я бачу, як Мію схопив монстр, а Дін уже на останніх силах ухиляється від ударів. Я швидко притуляю до його шиї кулак з магією.

Він здригається і падає обличчям до підлоги. Мія звільняється з його хватки.

На друзях видно подряпини і синяки від кігтів монстра. До нас підходять люди.

Ми стоїмо, не розуміючи, що відбувається.

До нас з кола виходить чоловік і підходить ближче.

• Ви.. ви чарівники?
• Так, але.. – починаю.
• Але ви використовуєте її тільки для добра. Ми бачили. Нам прийшло повідомлення, що ви розшукуєтеся, але ви нас врятували, тому ви можете у нас жити і не боятися. Якщо вам щось треба буде можете підходити до будь кого з нашого села, вам з радістю допоможуть. Я Макар Марченко, мер нашого села.

Ми переглядаємося і вирішуємо попросити одне єдине.

• Якщо можна, ми хочемо піти у кафе поїсти. – каже Мія.
• Звісно. – каже мер. – Я вам покажу.