- Розділ 8 -

Я заступаю останньою. О восьмій ранку я розбудила друзів.

• Що вже треба вставати? – запитала Мія, а Дін відразу встав.
• Так, уже восьма ранку. – відповідаю я, допомагаючи їй встати.
• Виспалися? – питає Дін, дивлячись на нас.
• Не дуже, на траві спати не можливо, дуже коле, а на полянці камінці спину ріжуть, тільки нормально засинаєш і черга патрулювати. – каже Мія.
• Така ж проблема. А ти? – запитую, дивлячись на Діна.
• Також. – відповідає він. – Але потрібно йти.

Ми киваємо і він нас веде у протилежну від міста сторону.

Ми йдемо так 3 години коли побачили село. З вивіски стає зрозуміло, що це Пилипча. Ми видихаємо з полегшенням.

У всіх нас дуже тремтять ноги від втоми. Можемо десь там сісти на лавочку. Животи бурчали і ми помітили невеличке кафе.

Але дізнавшись, що в нас немає грошей офіціантка вигнала нас. Раптом з цього кафе вийшла жінка з бейджем: «власниця». Вона підходить до нас. Ми відразу здригаємося.

• Все добре, діти. Ви самі? – запитує вона, дивлячись на нас.
• Так. – відповідаю не впевнено.
• Якщо ви досі голодні, можете поїсти безкоштовно. – каже вона. – Вибачте за мою офіціантку, вона новенька.

Ми здивовано перезираємося. Я переводжу погляд на неї.

-    Вибачте за прямолінійність, але як нам знати, що це не брехня?

-    А навіщо мені вам брехати?

Ми знову перезираємося. Схоже, вона не знає про нас. Животи гучніше бурчать. Голод робить дива. Ми все-таки йдемо і сідаємо за найдальший від дверей столик.

До нас підходить інша офіціантка і ми замовляємо їжу. Я беру макарони з сиром, Мія пюре, а Дін суп. Коли офіціантка відійшла ми перезираємося і Дін каже:

• Нам треба бути дуже обережними і пильними.

Раптом він повертає голову в протилежну сторону. Там було дуже темно. На його чолі ледь помітно засяяв символ, а очі примружилися. Схоже він використав магію, щоб подивитися, що там. Раптом його очі широко розширюються.

• Треба дуже швидко поїсти і йти далі.
• Що трапилося? – питаю, здивовано дивлячись туди, але не наважуючись використати магію.
• Там ваші портрети з написом «розшукується дивна дівчинка з магією та її подруга. Нагорода за їхні голови — 3 тисячі гривень за кожну».

Він повертає голову, а символ зникає. Ми вирішуємо швидко поїсти і піти. Дін робить копії, щоб ми могли поїсти коли наступного зголодніємо.

Ми доїдаємо за декілька хвилин і ідемо до виходу, але нам вихід блокують двоє кремезних чоловіків.

Ми пробуємо обійти їх, але вони не дають.

• Вибачте, щось не так? – питаю, намагаючись виглядати спокійно, але голос зрадницьки тремтить.
• Ви і ваша подруга розшукуєтеся в поліції. За ваші голови разом 6 тисяч гривень.

Вони направляють на нас двох пістолети, але Дін встає перед нами. Коли чуються вистріли, навколо нас з’являється захисний купол. Я озираюся, дивуючись чому ніхто не кричить, але бачу, що окрім нас і цих чоловіків нікого немає. Я згадую, що коли ми зайшли то і справді тут майже нікого не було. Дивлюся знову на друга.

Дін стоїть впевнено, але я бачу, як тремтять його ноги від швидкого виснаження магією. Купол почав повільно зникати, але я сама використала свою магію. Наші магії стикнулися і я побачила, як Дін трохи розслабився.

Схоже, коли дві магії стикаються для одного закляття, складність ділиться навпіл і стає легше.

Чоловіки здивовано дивляться на купол, але не відступають. Коли ми підійшли ближче, купол рушив за нами. Чоловіків відкинуло в боки.

Ми вибігаємо і не відпускаємо купол, поки не добігаємо до лісу з іншого боку. Коли заходимо, нарешті відпускаємо купол. Мія стоїть між нами дивлячись то на мене, то на нього.

• Ви як?
• Я в нормі. – відповідаю, дивлячись на Діна. – А ти?
• Все добре. А ти Мія?
• В нормі.

Ми подивилися на карту. Треба йти далі. Ми пішли далі.

Йшли повільно, щоб не сильно втомитися. Через пів години ми дійшли до нового села. По вивісці ми розуміємо що це Городище.

Ми йдемо у це село, але ненадовго. Як тільки ми туди заходимо, бачимо наші з Мією портрети із таким же текстом, як і в Пилипчі.

Ми беремо Мію під руки і використовуємо швидкість, щоб швидко добратися до потрібної сторони села. Знову забігаємо в ліс.

Через пів години ми вирішуємо трохи перепочити. Сідаємо на полянку і сидимо так десь годинку.

• Ще скільки по часу нам йти? – стогне Мія, дивлячись на мене. Я дивлюся на годинник.
• Ще 7 годин.

Подруга стогне.

• Чого ти? Ми вже пройшли 4 години. Не мало. – каже Дін, намагаючись її заспокоїти.
• Так, але я вже втомилася. І що ми будемо робити, якщо в Багрині виявимо, що там про нас знають і теж полюють на нас?